Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Аж раптом, уперше, відколи він її побачив, Жанна усміхнулася.

— Ви думаєте, що я — дурепа, правда?

— Не зовсім, — відказав він і засміявся. — Хіба що трохи простодушна дівчина.

— Тому що попросила вас дати розписку?

— Ну, ви ж бо не зможете вимагати повернення грошей на її підставі, чи не так?

— Ні, не зможу. І я це розуміла. Я попросила вас її підписати з іншої причини.

Коррідон насторожився, запитуючи себе, чи не помилявся він, бува, щодо цієї трійці. Він увесь час відчував, що вони надто легко погодилися на його умови. Але що вони могли йому зробити? Гроші — у безпеці в його банку; до них ці троє не дістануться.

— І що ж то за причина?

Вона допила свій напій, а тоді простягнула келих.

— Я би не відмовилась від іще одного.

Дещо здивований, Коррідон узяв келиха, і, поки він змішував напої, Жанна мовила:

— Я прийшла, щоби переконати вас знайти Меллорі.

Він озирнувся на неї через плече та підвів брови.

— Хотів би я знати, чому ви думаєте, ніби вам це вдасться?

— А чому б вам його не знайти? — мовила вона, нахилившись уперед. — Меллорі — зрадник. Він заслуговує на смерть. Ще два роки тому ви не мали співчуття до зрадників, чи не так?

— Мене не обходило, зрадники вони чи ні, — сказав він, передаючи їй келиха. — Я просто робив те, що мені наказували робити. Мої особисті почуття до того або іншого чоловіка чи жінки ніколи не мали ваги.

— Ви не вагалися б, якби знали П'єра, — сказала вона, так стиснувши пальці однієї руки, що суглоби аж побіліли.

— Однак я не знав П'єра. — Він знову бухнувся у фотель. — Зрештою, таких П'єрів були сотні. І тільки тому, що ви з ним були коханцями...

Вона скочила на ноги, розливаючи на підлогу свій напій, її очі спалахнули, неначе два чорних вибухи.

— То ви збирається знайти Меллорі чи ні? — домагалася відповіді Жанна, стоячи над ним.

— Звичайно, ні, — недбало відповів він, відчувши, що до нього повернулася впевненість. Саме на таку реакцію Коррідон і розраховував, і з таким він міг впоратися. — Витягайте свої каштани з вогню самотужки.

— То ви його не шукатимете? — закричала Жанна.

Він бачив, що дівчина докладає неабияких зусиль, аби потамувати те шаленство, яке загрожувало поглинути її саму. Її груди важко здіймалися; обличчя стало білим як крейда і невиразним, як гіпсова маска.

— Ну, звісно не шукатиму, і ви нічого з цим не вдієте. Маєте мою розписку, але не зможете вимагати повернення грошей на її підставі. Маєте Яна з його пугачем, але він мені не суперник, і ви це добре розумієте. Ви троє мене не лякаєте. Ваші гроші у мене, і я їх віддавати не збираюся. І жоден із вас нічого з цим не вдіє.

Жанна стояла, обернувшись до Коррідона спиною, тож він не міг бачити її обличчя. Через кілька секунд вона підійшла до софи. Коли Жанна сіла, Коррідон побачив, що до неї повернулися спокій та стриманість, і насторожився, не знаючи, що буде далі.

— Я від початку знала, що саме так ви й поведетесь, — сказала вона, — але Ренлі сказав, що довіряє вам.

— Ренлі належить до типу довірливих людей, — сказав Коррідон, уважно спостерігаючи за нею. Він відчував, що спокійна Жанна набагато небезпечніша, ніж розлючена. — Він судить про інших по собі. А це велика помилка.

— Авжеж, велика помилка. — Вона відвела погляд від Коррідона й уважно розглядала гравюру над камінною полицею. — Проте, знаєте, ви однаково доведете цю справу до кінця. Ми вважали би за краще, якби ви співпрацювали з власної волі, та якщо ні — нам залишається лише примусити вас зробити те, чого ми хочемо.

Коррідон розреготався. Сказане Жанною його щиро розвеселило.

— Сміливе твердження, еге ж?

— Ви так гадаєте? — Вона рвучко розвернулася та прикипіла до нього поглядом. — Це не просто погрози. Ми доручили вам знайти Меллорі, і ви його знайдете.

— Чому ви так у цьому впевнені?

Вона витримала паузу, достатньо довгу для того, щоб її наступні слова справили належний драматичний ефект, а тоді, не відводячи своїх очей від Коррідонових, мовила:

— Крю мертвий.

З

Коррідон згадав, як Крю, заламуючи руки, казав йому: «Мене не полишає думка, що вони збираються мене вбити. Ніяк не можу перестати ставити себе на їхнє місце. Що іще вони можуть зробити у цій ситуації?»

Слова Жанни вибили його з колії, і якусь довгу мить він не знав, що сказати. Холодок пробіг Коррідонові поза спиною, в його свідомості знову промайнула думка: «Невже я недооцінив цих трьох, чи, може, вона бреше?»

Жанна саме запалювала цигарку, коли він різко мовив:

— Чому мене має хвилювати, живий він чи мертвий? Для мене він — ніщо.

Вона відкинулася на спинку софи та спостерігала за ним, пальцем струшуючи цигарковий попіл на вичовганий килим.

— Ви поводитеся не надто розумно, — сказала вона. — Задумайтесь на хвильку. Можливо, живий Крю нічого для вас і не важив, але тепер, коли він мертвий, важить чимало. Поміркуйте самі.

— До чого ви хилите? — запитав Коррідон, нагинаючись уперед у своєму фотелі.

— Крю був застрелений за п'ять хвилин після того, як ви пішли, — відказала вона без жодних емоцій на обличчі. — І досі не розумієте? Ну ж бо, поміркуйте гарненько.

І Коррідон раптом усвідомив, що якимось чином ці троє виявилися занадто розумними для нього. Та навіть зараз він не міг утямити, що саме пішло не так. Лише холодний, переможний погляд ув очах Жанни сповіщав Коррідона, що троє змовників його перехитрували.

— Для мене він — ніщо, байдуже — живий чи мертвий.

— Вони цьому не повірять.

— Хто?

— Та ж поліціянти, ясна річ.

А тоді Коррідон збагнув, як саме вони це зробили, і спаленів від люті. На пістолеті знайдуть лише його відбитки пальців. Зараз він згадав, що Ян був у рукавичках. Розписка, що її він підписав, слугуватиме мотивом. Його бачили, коли він полишав квартиру Крю. Продавець тютюну, який прикрашав вітрину, пригадає та упізнає Коррідона. А поліція вже стільки років тільки і чекає нагоди, щоб