Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Кузьма, — байдужим голосом промовив Ріг.

— Стоп, що за Кузьма?

— Домовик Стьопа. Поганяло в нього таке — Кузьма. Мультик про домовика є, домовика Кузею звали. Ну, ось так — Кузя, Кузьма.

— Ага. Ти в нас хто?

— Пацани Рогом назвали.

— Ну, раз пацани назвали… Інші на кого відгукувалися?

— Скляр і Дора… Це Дора стріляв, це він, ми не знали нічого про ствол!

— Усі знають, хто стріляв у нашого працівника. Не про це тепер мова. Машину викрали?

— Покататися хотіли…

— Я ще раз запитую: викрали машину?

— Ну… викрали…

— Ти мені поступок не роби тут, не треба. Без «ну» — викрали?

— Викрали.

— Так і запишемо. Мобільний телефон?

— Я забрав… Давно хотів трубку собі, — фраза прозвучала зовсім по-дитячому.

— Теж запишемо, — Калита поки не думав нічого фіксувати письмово.

— Микитенко де? Звідки ви все це викрали? — у відповідь мовчання. — Він живий? — знову мовчання. — Починав добре, валяй далі. Про щиросердне зізнання тобі нагадати?

— Мертвий він! — несподівано вигукнув Ріг, бризкаючи слиною просто в обличчя майорові. — Дохлий! Мертвий! Трупешник! Давайте листок, усе напишу, не можу більше, не можу, не можу!

До десятої ранку всі троє писали «чистухи». А по обіді в присутності понятих та оператора з відеокамерою з вогкої землі льоху будинку в приватному секторі на околиці міста, за кілька вулиць від місця, де розбився «Опель», викопували понівечений труп Руслана Микитенка.

Будинок згідно з приватною домовленістю з вересня минулого року винаймали Ріг, Кузьма і Скляр. Вбитого вони спочатку катували, а потім закопали тут же, на обійсті власного житла, аби далеко не ходити. Наступні три доби вбивці ночували фактично поруч із трупом, і рятувало їх те, що до кінця дня напивалися до непритомного стану. Щоранку не прокидалися, а приходили до тями, абияк давали собі лад, щоб не виглядати зовсім уже підозріло, і чимскоріше тікали з дому — продовжувати пиятику. Ріг, ретельно демонструючи каяття, бив себе в груди і торочив: «Ми його поминали, поминали, поминали!» Причому за гроші вбитого.

Коли слідчий запитав про причину вбивства, кожен із чотирьох сказав майже одне й те саме: Микита заборгував їм значну суму, чекати їм набридло, тому вирішили покарати. Виходило, він сам винен у тому, що сталося. Слідчий не зупинявся, крутив далі: не може бути такого, аби бізнесмен, нехай дрібний, позичав гроші в типчиків на зразок Рога чи Домовика-Кузьми. Далі справа пішла, можна сказати, наче по маслу.

Звичайно, грошей Руслан у них не позичав. Він не розрахувався вчасно за товар. Ті самі комп’ютери, що лежали в сховищі. А вкрадені вони з фірми «Драко», де двох охоронців убито. Першим признався Рожнов, решта теж не довго відпиралася. І не вперше вони скидали крадений товар Микитенкові, бо з незнайомими людьми такі справи не робляться. Допити тривали до пізньої ночі, не чіпали лише побитого Дорофеєва, хоча він, визнавши свою співучасть у вбивстві Микити, щодо розбійних епізодів затято мовчав, до того ж довго допитувати його в лікарні не дозволялося. Але досить було й свідчень Рога, Скляра та Кузьми. Свого друга Дору вони не жаліли, тягнули і його за собою, розповідаючи все аж ніби наввипередки, сподіваючись кожен для себе на пом’якшення вироку.

Таким чином, усього компанія визнала за собою вісім злочинних епізодів. Усі розбої висіли «глухарями» від чотирьох місяців до півроку. Карному розшукові та УБОЗу це тріо неповнолітніх злочинців зробило своїми зізнаннями воістину царський подарунок.

Від розмови зі слідчим у майора Калити залишилися не зовсім втішні враження. Той склав спеціально для нього на окремому бланку список запитань, без відповідей на які слідство далі не просунеться. Тепер, переглядаючи документ у своєму кабінеті та шукаючи варіанти відповідей на кожне із запитань, старший опер розумів: крути не крути, а паскудний слідак має рацію. Затримання вбивць Микитенка, розкриття подвійного вбивства на фірмі «Драко» та об’єднання в одну справу восьми безперспективних «глухарів» зовсім не позбавляло «шістку» головного болю.

Звісно, сам-один Калита з усім цим списком возитися не мав наміру. Опери будуть навантажені, робота почнеться. Але для початку він мусив сам продумати кожне запитання, відчути його, так би мовити, на смак і з’ясувати для себе, де можна шукати відповідь. І чи можлива вона взагалі, чи не ускладнює їм слідство завдання, а за великим рахунком — і життя.

Отже, почнемо від самого початку: щиросердні зізнання кожного з чотирьох бандитів у вбивстві Руслана Микитенка. Кожен старанно розповідає про обставини вбивства, але в жодному разі не визнає себе безпосередньо вбивцею. Жоден не каже, хто завдав першого удару, хто робив укол, хто підпалював пальці на ногах, хто бив сокирою, хто душив, хто орудував ломом. З усього складається враження — вони описують те, що бачили, і вся їхня співучасть обмежується побиттям жертви, риттям могили в льосі та закопуванням трупа. Ну, і заволодіння грішми та особистим майном, машиною і мобільником. Коли слідчий поставив кожному конкретне запитання: «Хто вбивав?» — чіткої відповіді не отримав узагалі. Провели очну ставку, і недавні друзі почали показувати один на одного як на вбивцю. Таке, звичайно, трапляється, нікому не хочеться брати на себе роль «паровоза». Не зрозуміло також, хто запропонував викрасти і вбити Микитенка. Принаймні у написаних власноручно зізнаннях про це не сказано жодного слова.

Тепер — про суму грошей, викрадених у вбитого. Захопили всіх зненацька, тримали окремо, допитували теж поодинці. І кожен називав різну цифру. Ріг заявив, що Микита мав із собою без малого тисячу баксів, Скляр наполягав на восьми сотнях, Кузьма впевнено твердив — тисяча сто, а Дора взагалі відмовився називати навіть приблизну суму, посилаючись на головний біль.