Фантомна довіра - Лана Вернік

— А об'їхати — ніяк?

— Ніяк.

Вони довго їхали мовчки, врешті Громов не витримав.

— Що добувають у тих шахтах?

— Каситерит, колтан, тантал… 

— Що це?

— Мінерали, що використовуються в електроніці. На міжнародному ринку — дуже важливі. Ціна одного кілограма колтану — близько ста доларів. Звісно, у місцевих його скуповують за копійки... Без нього — неможливий розвиток електроніки. Без ресурсів Конго весь наш довбаний світ повернеться до середньовіччя, бо майже всі світові запаси колтану — тут, у Конго.

— А як так трапилось, що всі ці люди живуть… як у кам’яному віці?

— Ви справді хочете це знати?

— Ну… Я не скажу що у нас всі в Росії живуть шикарно, але ж не так…

— Білі люди з’явились тут близько XV століття. Це були португальці. І з джунглів Конго хлинув потік рабів на плантації Америки. У ХІХ столітті сюди проникли бельгійці і під  кінець століття вся ця країна стала особистою власністю короля Бельгії Леопольда ІІ. На початку століття він продав країну державі Бельгія — і вона стала їхньою колонією. Столиця малу назву Леопольдвіль, доки місто не переіменували десь тридцять років тому на Кіншаса. Тут головне не переплутати Демократичну Республіку Конго, що донедавна була Заїром, з просто Республікою Конго. Колишній Браззавіль.

— А це різні країни? — здивувався Влад.

— Різні. За часів короля Леопольда ІІ місцеве населення змушували добувати мінерали, котрі потім вивозили з країни. На здобуті таким чином кошти місцеве населення і жило. Хоча гроші вони майже і не отримували, в основному — одяг і їжу. Перехід країни у власність держави мало вплинув на життя місцевого населення.

— Ціла країна рабів… Гм-м-м… — протягнув Громов. 

— Тут є всі мінерали, які лише можна собі уявити. Мабуть, є й ті, про які людство ще не здогадується. Неймовірно багата на ресурси країна, де багатства лежать просто на поверхні. Якось на привалі я знайшов діамант. Він просто лежав на поверхні. Дуже чистий і якісний.

— Продав?

— Ні. Розділив на два, замовив прикраси і подарував.

— Дівчині?

— Якщо я скажу, що чоловіку — ви почнете мене боятися? — усміхнувся Степан. Влад нервово всміхнувся, а Степан засміявся.

— У джунглях — дуже багато шахт, — продовжив він згодом.— Після здобуття незалежності в 1960 тут країна не мала жодного чорношкірого лікаря чи юриста. Ще були певні політичні ігри, але за сім років ситуація відносно стабілізувалася. Мабуту став диктатором і підтримував зв’язки з Європою і Штатами, а потім… Він різко змінив риторику і виступив в ООН з такою промовою, що всі ох*їли… З трибуни назвав білих людей колонізаторами і експлуататорами. Нікому не подобається чути правду, тому йому сказали — ми не будемо надавати тобі допомогу, ти більше не отримаєш субсидій. Мабуту виступив по місцевому телебаченню і сказав: відтепер — кожен за себе. Було все так погано, що стояв вибір — або купити зброю для військових або платити їм зарплату. Кожен чиновник за свій підпис почав вимагати гроші, корупція — на кожному кроці. А потім біженці окупували ці райони і тепер вони ведуть тут видобуток різних мінералів кустарним способом, а за виручені кошти купують багато різного, і зброю також.

— Що за біженці?

— З Руанди.

— В них щось трапилось?

— Трапилось…   

Степану довелось розповідати в черговий раз про Руанду, про дві народності — тутсі і хуту. Кожна з них то опинялася при владі, то втрачала її. І останнього разу, отримавши владу — хуту вирішили раз і назавжди покінчити з тутсі — влаштували геноцид. Урядові війська винищували тутсі всіх підряд, не дивлячись на вік і стать. Гори трупів лежали просто на вулицях. Їх заганяли на площі чи стадіони і просто розстрілювали… Якщо потрібно було знищити невелику кількість — рубали. Чув історії, коли друзі нещасної жертви або сусіди платили гроші, щоб не рубали, а просто пристрелили в голову. Ще так чинив чоловік чи дружина у змішаному шлюбі, щоб полегшити страждання приреченої жертви, бо часто страту чинили на очах у спільних дітей... Спочатку з Руанди до Конго хлинув потік біженців тутсі, котрі рятувалися від хуту, а коли до влади прийшли тутсі, сюди, до Конго, хлинув інший потік біженців — хуту, переважно, це були ті, хто власними руками чинив геноцид. Тому тут так все напружено. Поселення ворогів недалеко одні від одного і всі скуповують зброю. Всі готуються. Дуже страждає місцеве населення...

Громов з недовірою поглянув на Степана.

— Ти це так спокійно розповідаєш…

— Це події, що вже відбулись і я жодним чином не можу на них вплинути, — відповів Степан. Вцей момент на дорогу вийшли люди у формі і зі зброєю.

— Хто це? — Влад втиснувся в сидіння.

— Це — тутсі. Раджу звернути увагу на риси їхніх облич. На тонкі носи. Це, звісно, не ефіопи, але теж відрізняються. І спокійно, не потрібно нервувати. Я знаю командира цього загону.

Відчинивши вікно, Степан заговорив до чоловіків і вони, зазираючи в машину, почали руками вказувати йому напрям руху.

Це був військовий табір тутсі. Цивільних — майже не було. Степан не збрехав, він дійсно знав їхнього командира, якому привіз чотири блоки цигарок, дві пляшки віскі та упаковку тушонки. Тут було запропоновано лишитись на ніч. Влад вагався, але Степан сказав, що ночівля у військовому таборі, котрий охороняється — не найгірший варіант. Громов боявся, але погодився. Єдине, що виказав бажання ночувати в машині, вона ж бо — броньована.

Степан не заперечував. Влад поспішив усамітнитись у машині після вечері, а Степан ще довго сидів і розмовляв з командиром.

Влад прокинувся на світанку від того, що йому дуже припекло сходити по нужді. Він обережно розплющив одне око, роззирнувся довкола. Потім підвів голову. У полі його зору був лише один вартовий, що повільно проходжувався своєю частиною периметру, більше жодного руху не спостерігалось. Табір спав.

Де в таборі можна справити фізіологічні потреби — Влад не знав, а кущиків довкола бачив достатньо. Вирішив відійти трошки вбік і зробити свою справу. Він взувся і вийшов з машини. Вартовий зупинився і пильно поглянув на нього. Громов кивнув головою і майже вклонився чорношкірому чоловіку з калашом, той кивнув у відповідь і не відводив свого пильного погляду від білого чоловіка, що пішов до найближчих кущів. Вартовий щось гукнув до Влада, але той абсолютно нічого не зрозумів. Зайшовши до кущів, незважаючи на потік незрозумілих слів з боку вартового, Влад зняв штани і присів. Сталося кілька подій одразу. Присідаючи, Громов бачив, що вартовий йде до нього, щось голосно промовляючи і махаючи руками, відчув, що під правою ногою щось зашевелилось, і на правій сідниці з’явилось дивне відчуття уколу. Разом з уколом на шкірі відчулась дивна прохолода — змія. Довжелезна рептилія сіро-оливкового кольору поповзла геть. Громов підскочив — цього не може бути! Його вкусила змія. Яка саме — він не знав, але те, що це не невинний вужик — був переконаний. Злякавшись, Громов закричав і зі спущеними штанами вискочив з кущів до сердитого вартового, благаючи про допомогу. От тільки нормально вийти не дуже виходило. Він погано бачив куди йшов. Світ почав пливти перед очима і двоїтись. Десь вдалині Влад чув вигуки і крики, а по шкірі почали відчуватися поколювання, перед очима все пливло, його хитало. Він впав у руки чорношкірому чоловіку, той щось кричав, але голос його лунав ніби десь далеко і глухо. Відчував пекучий біль, місце укусу розпирало тканини (від набряку). Різко почало нудити, він виблював. Скручувало живіт і Влад вже не знав, що болить йому більше: вкушена сідниця чи черево. Десь, ніби поруч, а ніби й далеко почув голос Степана, котрий щось вигукував. Потім у розмитій картині світу Влад розгледів його обличчя вгорі. Навіть не обличчя, а котяче око, котре він бачив над собою, і у цю ж мить Громов відключився.