Чорний дім - Стівен Кінг

Тепер містер Маншан тьмяніє і знову має вигляд прозорого, трохи бурхливого повітря у вітальні Берні в глибині дому, який він покинув лише, коли усвідомив, що потребує, щоб хтось піклувався про нього на старості літ.

— Приведи саме йохо, Берн-Берн. Прифеди йохо, і тепе путе нахоротшено.

Містер Маншан зник. Берні стоїть, схилившись над диваном, наповненим кінською шерстю. Живіт стискається, і зрештою біль змушує його кричати, але він не зупиняється, прямує в темряву і витягує чорний пошарпаний шкіряний мішечок, хапає його і залишає кімнату, накульгуючи і хапаючись за закривавлений роздутий живіт.

А як же Тайлер Маршалл, який існував на всіх цих сторінках переважно в устах інших людей? Як сильно він постраждав? Наскільки він наляканий? Чи залишився він при здоровому глузді?

З приводу його фізичного стану, то в нього струс, але він одужує. Рибак лише погладжував його по руці і сідницях (моторошний дотик, який змусив Тайлера згадати відьму в «Гензель і Ґретель»). Психологічно… ви будете шоковані це почути, але доки містер Маншан підганяє Берні, хлопчик Джуді і Фреда щасливий. Так і є, він щасливий. А чому би і ні? Він у Міллер-Парку.

«Мілуокі Брюерс» збентежили цього року усіх знавців, усіх песимістів, які говорили, що вони не дотягнуть навіть до четвертого липня. Ну, висновки робити рано, але четверте настало і вже минуло, а «Брю Крю» повернулись до Міллера, щоб боротися за перше місце з Цинциннаті. Вони ведуть гру значною мірою завдяки Ричі Сексону, котрий перейшов до Мілуокі з «Клівленд Індіанс» і котрий, як сказав би Джордж Ретбун, справжній профі.

Вони ведуть гру, і Тай — на грі! ЧУДОВО! Він не просто на грі, він у першому ряду. Поруч з ним — великий, спітнілий, червонолиций — сам Великий Джордж репетує щодуху, в одній руці, тримаючи пиво, другою обіпершись на спинку сидіння. Джеромі Берніц із «Крю» швидко біжить на першу базу, і як немає сумнівів, що шорт-стоп Цинциннаті впіймає м’яч і швидко позбудеться його, так само немає сумнівів (принаймні у Джорджа Ретбуна), що до того часу Берніц уже буде в безпеці! Від хвилювання Ретбун зривається, його лисина виблискує під ніжним небом кольору лаванди, пінява цівка пива стікає аж до ліктя по підведеній руці, блакитні очі мерехтять (можна сказати, що цими очима він бачить не просто багато, а абсолютно все), і Тай чекає, всі чекають, і ось воно, уособлення літа в Кулі Кантрі, дивовижне ревіння, яке означає, що все гаразд, страх відходить, невезіння скасовано.

— СУДДЯ, НУ Ж БО, ДАВАЙ! НУ-У-У-У Ж БО-О-О! НАВІТЬ СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, ЩО ВІН БУВ У БЕЗПЕЦІ!

Натовп поруч із першою базою божеволіє, чуючи цей крик, а найбільше тих чотирнадцятеро людей, які сидять із плакатом: «МІЛЛЕР ПАРК РАДО ВІТАЄ ДЖОРДЖА РЕТБУНА І ЦЬОГОРІЧНИХ ПЕРЕМОЖЦІВ ПИВНОГО КОНКУРСУ НА КDSU». Тай якийсь час вистрибує і сміється, розмахуючи кепкою з написом: «Брю Крю». Він думав, що забув ввести дані цього року, тож припускає, що батько (або, можливо, мати) зробили це за нього і він виграв! Не головний приз, який передбачав бути бет-боєм від команди «Брю Крю» під час усієї гри із Цинциннаті, але те, що він отримав (чудове місце поруч із іншими переможцями), — це, на його думку, навіть краще. Звичайно, Ричі Сексон — це не Марф Мак-Ґір — ніхто не може лупанути по м’ячу так, як Біг Мак, — але круто, що Сексон грає за «Брюерс» цього року, просто круто, що Тайлер Маршалл виграв…

Хтось трясе його за ногу. Тай намагається забрати її, не бажаючи втрачати цей сон (цієї найкращої втіхи серед тих жахів, які звалилися на нього), але рука безжалісна. Вона трясе. Вона трясе і трясе.

— Фста-фай, — бурчить голос, і сон починає затьмарюватись.

Джордж Ретбун повертається до Тая, і хлопчик бачить дивовижну річ: його очі, які були проникливими і виразними всього кілька секунд тому, стали тьмяними і затьмареними. «Господи, він сліпий, — думає Тай. — Джордж Ретбун насправді…»

— Фста-фай, — кричить голос.

Тепер він ближче. Ще мить, і сон геть розтане. Але до того Джордж говорить із ним. Голос тихий, зовсім не схожий на звичний голос коментатора спортивних новин.

— Допомога вже на підході, — каже він. — Будь спокійний, котику. Будь…

— Фста-ФАЙ, ти, гімнюк!

Рука на щиколотці тисне, паралізує. З криком Тай розплющує очі. Таким чином він повертається у світ і до нашої розповіді.

Він миттєво згадує, де він. Це камера з рудувато-сірими залізними ґратами, що розташована посередині кам’яного, запавутиненого, освітленого електричними лампочками коридору. В одному з кутків стоїть якась їжа, щось схоже на тушковане м’ясо. В іншому — відро, в яке він мав пісяти (або какати, що, дякувати Богу, йому не кортіло робити). У кімнаті є ще лише порваний, зношений матрац, з якого Берні зараз його і стягує.

— О, так, — каже Берні. — Прокидайся нарешті. Добре. Тепер підводься. На ноги, підтирайло. У мене немає часу гратися з тобою, чорт забирай.

Тайлер підводиться. Запаморочення пронизує все тіло, і він кладе руку на голову. На цьому місці є слід від згуслої крові. Коли він торкається його, то різкий біль сягає аж щелеп і змушує їх стиснутись, але також від цього руху зникає запаморочення. Він дивиться на руку. На його долоні шматочки шкіри і засохлої крові. «Це місце, куди він вдарив мене тим клятим каменем. Ударив би він мене трохи сильніше, і я би вже грав на арфі».

Але, здається, цей чоловік теж поранений, його сорочка закривавлена, зморшкувате обличчя бліде, неначе воскове. Позаду нього двері до камери відчинені. Тай прикидає дистанцію до коридору, сподіваючись, що робить це непомітно. Але Берні вже надто давно в цій грі. «Вше не отний малий намахався фтехти на своїх сакрифафлених нішках, ох-хо».

Він просовує руку до мішечка і витягує пристрій з руків’ям пістолета і насадкою з нержавіючої сталі на кінці.

— Знаєш, що це, Тайлере? — запитує Берні.

— «Тазер», — каже Тай. — Так?

На обличчі Берні з’являється вищир, який виставляє напоказ пеньки зубів.

— Розумний хлопчик! Хлопчик, який дивиться телевізор, я б сказав. Так, це «Тазер». Але особливий. Він збиває з ніг корову на відстані в тридцять ярдів. Зрозумів? Спробуєш утекти, хлопчику, і я звалю тебе наповал. Виходь.

Тай ступає кілька кроків і виходить із