Право на другий шанс - Тая Смоленська
Дні летять швидко. Я отримую диплом про закінчення навчання. Малятко нормально розвивається, проявляє активність. Віка зводить мене зі своїм знайомим, який займається рекламним просуванням в соціальних мережах і я починаю розвивати свою сторінку.
Весь вільний час проводжу за комп'ютером, розробляючи варіанти дизайну, щоб можна було розмістити портфоліо на своїй сторінці . Підписую договоір співпраці з будівельними магазинами, шукаю постачальників меблів та текстилю.
- Все обов'язково у тебе вийде, - підбадьорює мене Віка в моменти сумніву.
Починати ось так з нуля дуже складно. Недостатньо віри в себе і чистого ентузіазму, завжди закрадається думка, що нічого не вийде. Що даремно я стільки грошей і сил вклала в цей проект.
На восьмому місяці вагітності я розумію, що раціональним буде продати свій позашляховик і купити щось простіше і економніше. Хто знає що чекає мене попереду? Розлучатися з машиною дуже важко. В основному, тому що її мені Артем подарував. Це остання ниточка, що пов'язує нас. Але я змушую ці почуття забитися в дальній куток свого серця і виставляю оголошення на кількох сайтах.
З продажем мені допомагає той самий Дем'ян, якого Віка з частою періодичністю то кохає до божевілля, то ненавидить і бажає щоб його "стрючок" відсох.
Я сміюся з цієї пари, вони такі різні, але і в той же час один одному підходять. Правда поки що у них щось не клеїться.
Замість дорогого Мерса я вибираю практичний Хюндай, відразу ж купую для нього дитяче крісло. Рештуа ж гроші кладу на депозит. Що б не сталося, а донечці на перший час вистачить.
Про Артема я намагаюся не думати. Присмак гіркоти переслідував мене всі місяці життя без нього. Викинути його з голови складно, але в один з днів я раптом зрозуміла, що звикла до життя без нього. Так, серце ще кололо, віддавало тупим болем. Так, іноді я грішила і заходила до його дружини в інстаграм, намагалася зрозуміти чи щасливі вони разом. Заздрила їй, так. Ночами уявляла що було б, якби Артем ніколи не зраджував мені. Але правдою було те, що я вже не пам'ятаю як це - жити разом з ним. Дивно, чи не так? Стільки років жили разом, я зроду не уявляла себе без нього, не знала що може бути по-іншому, а всього сім місяців і спогади затерлися.
А він навіть не спробував дізнатися де я, як живу.
Одного весняного теплого дня, коли до появи на світ маляти залишалося зовсім мало часу, я вирішую пройтися по магазинах, так як легкого одягу для вагітних у мене немає, а до замовника піти в домашній піжамі я не можу. До свого першого замовника, до речі. Матвій протягнув мені руку німої допомоги. Порекомендував мене комусь зі своїх знайомих і я дуже хвилююся, що підведу його.
У торговому центрі небагатолюдно. Середина тижня, всі на роботі. Я неспішно прогулююся уздовж вітрин, намагаючись пригадати де знаходиться магазин з одягом для вагітних. Верчу головою на всі боки і зовсім не дивлюся куди йду.
- Ой, вибачте, - врізаюся в жінку, що йде переді мною.
Переводжу на неї погляд і приростаю до місця. Серце в грудях відразу ж забилося і прискорилося. Всі фарби відійшли від обличчя, а звуки навколо зникли - Добрий день, - вимовляю загробним голосом, зовсім не очікуючи побачити тут колишню свекруху.
- Добрий, - фиркає та й оглядає мене з ніг до голови, зупиняючись поглядом на моєму округлому животі.
Повинна віддати їй належне, якщо вона і здивована моїм виглядом, то добре приховує це.
Я не знаю що робити. Що говорити. Вона ж відразу помчить до Артема і все йому розповість. А там не складно два і два скласти, щоб зрозуміти, що дитина від нього.
Тільки не це.
- А ти я бачу, часу дарма не втрачала. Від Артемочки відразу в ліжко до іншого стрибнула, - вона дивиться на мене з відразою.
Коли в шлюбі з її сином були, вона намагалася приховати цю явну неприязнь, а зараз стримуватися їй немає сенсу.
- Вибачте, мені пора, - я могла б їй сказати багато приємних слів, але єдине чого зараз хочеться - скоріше від неї позбутися.
- Я завжди знала що ти не пара моєму Артему. Шкода, що він не виставив тебе з дому в одних трусах. Надто вже добрим виявився, і машину, і грошей тобі залишив, - їдко вимовляє вона.
- І вам всього найкращого, - сильніше стискаю в руках ручки сумочки і обходжу її.
У скронях від пережитого пульсує. Стара мегера. Ніколи не любила мене. Кожного разу коли до нас додому приходила вичитувала мене прямо перед чоловіком. То я суп приготувала не так, то штори бачте не завадило б випрати, то сорочкаи у Артем не випрасувані.
Напевно, один з позитивних моментів мого розлучення полягає в тому, що я більше ніколи не буду бачити обличчя цієї жінки.
Сподіваюся, тепер вона щаслива вибором Артема. Судячи з фотографій, дівчина точно не з провінції як я і прийшла до нього з приданим.
Настрій нижче плінтуса. Вже нічого не хочеться. Тільки солоденького. Тому замість шопінгу, я заходжу в супермаркет на першому поверсі і купую кілька плиток шоколаду.
Ноги все ще тремтять від зустрічі зі своїм минулим, а ще від того, що вона обов'язково повідомить Артему про мою вагітність. Додому повертаюся з побоюванням. Мені все здається, що зараз із-за рогу виїде позашляховик мого колишнього чоловіка, але у дворі порожньо.
Потім хвилююся як би він не чекав мене біля дверей в квартиру. Але і там нікого немає. Всю ніч не можу заснути, прислухаючись до звуків навколо, все чекаю коли постукає в мої двері. Але і цього не відбувається.
А на ранок у мене починаються перейми. І я забуваю про все на світі. Попереджаю Віку, що мене не буде кілька днів вдома, на всякий випадок залишаю їй ключі від квартири. Сідаю в таксі, тремчу від страху. Боюся так, що навіть болю не відчуваю. А ще до чортиків прикро. Що зараз я одна. У такий важливий момент. Коли підтримка коханого чоловіка потрібна більше всього на світі.
