Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
Інакше не вирватися звідси.
Не дістатися рано чи пізно до Сомова.
Не перегризти його погане горло — а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.
Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.
А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.
Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.
6
Дзвеніли комарі.
О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля — зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».
Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.
На приспану пильність був перший розрахунок.
Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього — останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався — той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу[7], потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.
Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.
Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія — але не найгірший.
Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.
Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.
— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?
Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.
Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.
Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.
Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.
Але Рохля не відпочивав.
Він був мертвий.
З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.
Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.
— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:
— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?
— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.
— Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або — рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?
Вовк закусив нижню губу, розуміючи — це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але — він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…
— Гну, — не сказав — сплюнув. — Давайте, раз почали.
Вістря перестало кусатися.
Ще за мить грубий голос гаркнув:— Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить — диму пускать кругом!
— Рота закрий! Я дрова підкинув! — почулося у відповідь.
— Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!
— Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!
— Що ти сказав? Повтори — що ти сказав? Ти кому це сказав!
Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку — з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.
Розрахунок був на це.
А ще — в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.
Так сталося й тепер.
На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.
— Гайда, — прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.
За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.
Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.
7
Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.
Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, — і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.
Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно.