Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Мармара, — сказала Дейвіс. — Тобто Мармурове.

Вона поставила машину, вийшла на набережну й сіла просто на камені, немов портовий хлопчак. І поглядом запросила мене сісти поруч.

Взагалі ця дівчина аж ніяк не відповідала моєму дотеперішньому уявленню про американців. У ній було щось пустотливе й зухвале, якась хлоп'яча самовпевненість. Такі люди мені подобаються. З ними завжди цікаво, вони тримають тебе в напруженні, ти боїшся показати себе дурнем; а коли це тобі вдається, ти задоволений із себе.

Я вийняв сигарети. Забарився, і, поки встиг її почастувати, вона вже піднесла мені свою запальничку.

Було тихо й спокійно. Мовчали. Дивились на море. За нами, поза деревами й квітами, неугавно гуркотіли автомобілі. На набережній перегукувались рибалки. Перед очима не було ані берега, ані берегових вогнів, лише вогники кораблів. Очевидно, ми були не на Босфорі, а на південному березі.

— Вибачте, мені заборонено розпитувати вас, але кажуть, що ви закінчили військове училище?

— Так. Два роки після того був лейтенантом.

— А ще ким були?

— Студентом, шофером.

— У групу містера Кларка звичайно йдуть люди колишнього режиму. А ви за цього режиму мали добрі перспективи на майбутнє, то чому…

— Чому я втік?

— Так, це видається трохи…

— Непояснимо. Це може здасться нескромним, але, оскільки ви цікавитесь, відповім. Я втік саме через те, що маю сили для доброго майбуття, а за комуністичного режиму нічого не міг досягнути.

Розповів їй усе те, що вже розповідав у процесі перевірок. Вона знала про мене все і попри це слухала мене з інтересом і співчуттям. Здається, ця дівчина може засміятись чи затужити, як тільки захоче.

— Молодий, а вже три професії… — мало не заздрісно проказала Дейвіс. — А чого це ви такий сором'язливий, наче дівчина?

Що можна відповісти на таке зауваження, як не знизати плечима і тим ще раз підкреслити свою скромність?

— Ви мене розважаєте своїм мовчанням. Нумо, скажіть, чи не шкодуєте, що емігрували, і чи не думаєте, що замість сидіти на цьому березі ви могли б зараз розважатися десь коло Варни або… Звідки ви родом? З Дунаю? І, певно, не самотній, а маєте когось, хто вам сниться кожну ніч. Усі болгари відчайдушні Ромео.

— Трохи перебільшуєте, міс Дейвіс.

— Лише трохи?

— Гадаю — лише трохи.

— Добре, що ви відвертий. Якщо скажете, що всі кінці… вибачте, як це? Ага, що всі нитки порвані, навряд чи хто повірить вам. Ну, рушаймо, бо нам можуть зауважити за запізнення.

Назад вона вела машину вже зовсім божевільно. Певно, не один автомобільний гонщик позаздрив би їй. Я підібгав ноги і при раптовому гальмуванні міг би пробити скло, її обличчя було холодне, зосереджене. Вона втратила свою жіночність, і мені не хотілося бачити її такою. Вона лякала мене.

Навіщо вона взяла мене з собою? Надто інтимне й уважне ставлення. Бо помітила, що охопила туга за Болгарією? Коли це так, то для мене це погано. Чи намагалась із розмови зі мною зрозуміти щось, що її зацікавило. В усякому разі, вона взяла мене в машину не тільки з власної ініціативи.

Коли ми повернулись і я вийшов з машини, вона здалася мені стомленою, усміхалася силувано. Подякував за прогулянку, побажав доброї ночі й піднявся сходами.

Наближалася дванадцята. Навшпиньках увійшов до спальні. Кирпатий хропів, а другий, Стойно, не спав. Глянув на мене з цікавістю й допитливістю. Я кивнув йому й усміхнувся заохочувально, як до дитини, яка не може заснути. Відчинив шухляду своєї тумбочки.

Конверт з листом лежав інакше, списаний аркуш розгорнуто. Листа читали і, видно, фотографували. Цікаво, хто — один з двох моїх співмешканців чи — з їхньою допомогою — Кларк і Кемпбел? Певно, американці. Тому й відрядили Дейвіс на прогулянку, щоб за цей час гарненько переглянути мої речі.

А може, її послали і для того, щоб показати, як уважно ставляться до новеньких. Як висловився Кирпатий, перевірка з усіх боків.

Нічого, хай перевіряють. Я ліг. Стойно все крутився в ліжку й не спав. Я задихав глибоко, наче заснув. Той підвів голову і прислухався.

Ранком я прокинувся від голосних розмов і зразу все зрозумів.

Тиждень тому до Болгарії рушило троє, і цієї ночі мали повернутися. З трьох повернувся лише один. Я бачив його в їдальні. Це був чолов'яга, про якого без жодного перебільшення можна було сказати, що він вийшов з дезинфекційно! камери, — змучений, неголений, пожмаканий.

— Щастить вам, братове, що ви тут, — зітхнув він. — Ледве головою не наклав. Глеки, глеки нам вкоротять віку!

«Глеками» називалися схованки для зв'язку з помічниками в Болгарії.

— Манол загинув біля одного, Євтим — біля другого. Глеки були провалені, міліція постійно чатувала коло них. Коли вже цьому прийде край, матері його ковінька, та коли буде кому тебе пригорнути чи кого тобі цілувати, як повернешся!..

Мені ледве вдалося вислухати його розповідь про перехід до Болгарії, як у дверях з'явився прислужник. Власне, це був охоронець і — як пізніше довідався — кат «Американського курорту». Неймовірно могутній і кремезний. Звичайно люди такої статури незграбні, але цей, сорокарічний, був спритний, як пантера.

— Містер Кларк просить пана до себе, — сказав англійською мовою охоронець.

Неголений повільно підвівся.

— Зараз йому влетить за те, що одразу прийшов сюди, а не поголився спершу, не почистився, — проказав сам до себе Стойно і вийшов.

Я помітив, що він похитав головою. Що це могло означати?

Кирпатий розхвилювався й мало не вхопив за петельки Безрукого:

— Дайте мені перейти кордон! Я мушу відпустити на