Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов
«З усього видно, що ви бойова людина, яка пройшла вогонь і воду. Але я теж добре натренований і не менш спритний».
— Та-а-к… — протягнув мій співрозмовник чи, може, слідчий. — Які новини в Болгарії?
Він цікавився останніми законами, ухвалами і постановами уряду. Розповів йому те, що прочитав у газетах.
— Інше, інше мені розкажи. Чи можна чекати розколу серед комуністів?
Слухаючи мої пояснення, він кивав головою, неначе все це вже чув і задоволений моїми підтвердженнями.
Мені здавалося, що цією розмовою Безрукий хотів скласти якнайшвидше безпосереднє враження про мене й подолати якісь свої сумніви. Хоча я й не бачив жодних ознак довір'я в його холодному проникливому погляді, все-таки вловив якесь заспокоєння.
— Ти вже чув, що я старший групи. Кажу тобі «ти», бо все одно за день-два усі так звертатимуться до тебе. Мушу сказати, що я суворо караю за кожну провину. Ти не можеш ступити ані кроку, ні зустрітися з кимось, ні поговорити без мого відома. Порядок і дисципліна!
Після пообіднього відпочинку Кемпбел запитав мене, як я стріляю з автомата й пістолета, чи розуміюся на радіосправі. Розпитував мене як добрий знавець усього того, чого навчають людей у таких центрах.
Коли розмова закінчилась, господар вивів мене не через головний вхід до кабінету, а через кімнату секретарки. Коли двері відчинились, вона підвелася — білолиця красуня з фарбованим волоссям, з милими й привітними рисами. Мені здалося, що вона зробила легкий кніксен, і не своєму начальнику, а гостеві. Очевидно, знала, хто приїхав. Вона розквітла такою люб'язною посмішкою, що я не стримався й відповів їй не менш привітно. Я спробував зобразити задерикувате парубоцьке захоплення: «Браво, лялечко! Хто цілує твої вуста?»
— Познайомтесь з міс Дейвіс, — сказав Кемпбел, і я поквапився скористатися його пропозицією.
Завагався, чи не поцілувати їй руку, але сказав собі: «Гальмуй, Hace, бо дістанеш по носі!» І побажав сам собі, щоб мені випала можливість поцілувати їй не тільки руку…
Побажав чи повірив, що рано або пізно це станеться! Бо, хоч як би це не звучало самовпевнено, своєму передчуттю я завжди довіряю. Хай дарують мені теоретики, але розвідник, який не довіряє своїй інтуїції, не вартий ламаної копійки.
На все життя я запам'ятав слова Кларка після завершення «слідства», запам'ятав не тільки тому, що вони мене потішили:
— Ви надто молодий, щоб бути досвідченим, але ви напевно маєте хист до розвідки, і це одна з причин, яка спонукала мене так довго й всебічно вивчати вас. Я помітив це в багатьох дрібницях, про які ви навряд чи думаєте, що вони належать до ваших достоїнств. Очевидно, це помітив і генерал Ніколов. Певно, не тільки через бажання віддячити він так наполегливо шукає вас.
— За моєї відсутності, — сказав Кемпбел, — коли щось необхідно вирішити, звертайтесь до міс Дейвіс. Можете бути спокійним, про всі спішні справи вона мене повідомить.
Секретарка всміхнулась, і я збагнув, що вона як не говорить, то принаймні добре розуміє болгарську мову. Було б просто невихованістю лишатися байдужим до її люб'язності. Спробував сказати їй, звісно, лише очима: «Хай би Кларк і Кемпбел завжди були відсутні, щоб я міг звертатися до вас, і хай би вони не мали заступників, щоб я не мусив шукати їх».
Перед вечерею я надибав усіх в клубі. Ледве впізнав їх крізь тютюновий дим. Двоє грали в нарди, четверо — в карти.
Присів до них. Дивився, слухав — тихший води, нижчий трави. Інакше кажучи — «учився». Так само тримався і на уроках радіотехніки, стрільби, при вивченні прийомів уникнення арешту, вуличних боїв з міліцією чи бою з прикордонниками, пересування в темряві й ще бозна-чого.
Оскільки мова зайшла про це, мушу сказати, що кожного дня я тренувався в стрільбі, переважно з пістолета. Тренаж, аж поки світ не померкне. Прокидаєшся — за пістолет, засинаєш — і ще хапаєшся за нього. Усі системи пістолетів, в тому числі й останні радянські. Від безконечного прицілювання в очах весь час миготіли кола мішеней.
Гадав, що вражу своїх співвітчизників, стріляючи через плече чи прицілюючись за допомогою дзеркала. Але те ж саме показали Безрукий і Кирпатий. Вони стріляли з-під лівої руки або між ногами, цілячись назад чи вбік.
Після вечері я пішов у спальню, де мене поселили разом з Кирпатим і ще одним типом приблизно мого віку, який з особливою настирливістю придивлявся до мене ї вслухався в мій голос.
Увійшов Кирпатий і сказав:
— Ти вибач, але довелося… Ми всі як один пройшли через це. Перевірка з усіх боків. Цього не роблять тільки з тими, хто ходив до Болгарії принаймні двічі або тричі. Тоді він уже перевірений. І надійний тільки тоді, коли закривавиться. Бо як потрапить сюда агент комуністів, то й американцям буде кепсько, та й нам не краще. Ми пхнули свої голови у зашморг і мусимо начуватися. Через те я отам, на палубі, а потім на базарі… Сам розумієш, всебічна перевірка. Хотів отак, наодинці, усе тобі пояснити.
— Та облиш, мені все й так ясно, я не ображаюся на тебе.
— Атож, бо як почнемо коситися один на одного… Ходімо до клубу, пограєм у кості, а то, може, й замочимо твоє прибуття до нас.
— Зараз маю справи, як закінчу, тоді. Він вийшов, а я сів писати листа.
«Мамо, батьку!
Уже двічі писав вам, але не певен, чи ви одержали листи. Тому пишу ще раз.
Вибачте, що так сталося. Не хотілося мені сідати в тюрму, і тому я втік з Болгарії. Не знаю, чи оддадуть вам цього листа, але, якщо одержите його, знайте, що зі