Scrum - Джефф Сазерленд
Захопливі матеріали на цю тему наведено в збірці «Індукція. Процеси припущення, навчання та відкриття» Джона Г. Голланда та ін. Одна з робіт, процитована в цій книжці, опублікована ще на початку 1970-х років, тому новою її не назвеш. Це стара ідея, яка повторюється знову й знову. І пов’язана вона з тим, що змушує людей діяти в той чи інший спосіб. У будь-якому разі, результати дослідження доволі цікаві. Автори зібрали групу студентів коледжу (хлопців) і поставили їм два прості питання: «Чому ви обрали саме цей предмет спеціалізації?» і «Чому ви зустрічаєтеся саме із цією дівчиною?» А потім дослідники попрохали студентів відповісти на ті самі питання щодо їхнього найкращого друга. І тут виявилися важливі відмінності. Коли студенти говорили про себе, то говорили більше не про себе особисто, а про тему питання. Наприклад, про свій головний предмет вони казали: «Хімія – то високооплачувана галузь», а про дівчину: «Вона дуже приємна людина». Натомість, говорячи про своїх друзів, вони казали про здібності та потреби цих хлопців – щось на кшталт: «Йому завжди легко давалася математика» або «Він доволі слабохарактерний, і йому потрібна владна жінка»[19].
Цей спосіб сприйняття світу здається кумедним, коли ви бачите його в інших. Адже помилковість їхніх суджень очевидна. Але перш ніж сміятися, мусите визнати, що й ви постійно робите ті самі помилки. Усі роблять. Ми всі сприймаємо самих себе як тих, хто просто реагує на ситуацію, тоді як в інших бачимо мотиви, продиктовані їхнім характером. Тут є один цікавий аспект, який полягає в тому, що, коли нас просять розповісти про риси характеру нас самих та наших друзів, ми завжди змальовуємо себе значно менш виразно. Ми стверджуємо, що маємо значно менше характерних особливостей, ніж наші друзі.
Автори «Індукції» проводять цікаву паралель між нашим помилковим мисленням про соціальну мотивацію і тим, як люди, котрі не є науковцями і мають суто інтуїтивне розуміння фізики, бачать фізичний світ.
Такі люди можуть пояснити падіння каменя тим, що сам камінь має властиву йому силу тяжіння, а не тим, що сила тяжіння є частиною системи сил, які на нього діють. Так само, говорячи про інших, ми кажемо про властиві їм якості, а не бачимо ці якості у зв’язку із зовнішнім середовищем. По суті, саме ці взаємодії з нашим середовищем і керують нашою поведінкою. Саме система навколо нас, а не якась внутрішня якість відповідає за переважну більшість наших дій. Тому головним завданням Scrum є зміна цієї системи. Замість пошуків винних та провини він заохочує позитивну поведінку, зосереджуючи увагу людей на спільній роботі та досягненні результату.
Мабуть, найвідомішою демонстрацією цієї людської реакції на системи був експеримент Мілґрема з вивчення покори перед авторитетом, проведений на початку 1960-х років у Єльському університеті. Експеримент цей був простим і, на наш сучасний погляд, дещо жорстоким. Його результати дуже вразили, і сьогодні його вивчають усі, хто проходить психологію на першому курсі. Викладач Єлю доктор Стенлі Мілґрем намагався знайти відповідь на доволі актуальне питання свого часу.
Річ у тім, що за три місяці до початку перших експериментів перед судом постав Адольф Ейхманн, якого називали архітектором Голокосту. Але діяв він не сам-один. Дуже багатьох цікавило, чому до цього масового винищення євреїв добровільно долучилося стільки мільйонів людей. Чи були в німців якісь фундаментальні проблеми з мораллю? Можливо, в їхнє культурне середовище було закладено якесь внутрішнє зло? Чи вони дійсно просто виконували накази? Дуже легко дивитись на злочини проти людства та звинувачувати людей за їхні дії. Саме так і треба робити, правда? А от Мілґрем хотів знайти відповідь на інше питання: чи так уже звичайні американці відрізняються від німців? Чи реагували б вони інакше в тій самій ситуації? І некомфортна відповідь полягає в тому, що ні, американці не поводилися б інакше. По суті, враховуючи, скільки країн та народів пізніше повторили цей експеримент, ніхто б не поводився. У відповідній ситуації ми всі могли б стати нацистами.
Експеримент проводився так. Хтось одягнений у білий лабораторний халат (що надавало йому наукового авторитету) наказував об’єктові експерименту, пересічній людині, застосовувати дедалі більший електричний струм до третьої особи – актора, який перебував в іншій кімнаті. Об’єкт міг чути цього актора, але не бачити. У міру того як струм ставав сильнішим, актор починав зойкати, кричати і просити його пожаліти. Далі актор (який у деяких версіях експерименту казав об’єктові, що в нього хворе серце) починав тарабанити в стіну, благаючи, щоб експеримент припинили. Під кінець він затихав.
Деякі об’єкти зупинялись на 135 вольтах, коли актор починав зойкати, і питали про мету експерименту. Після того як їх запевняли, що ніякої відповідальності вони не нестимуть, майже всі продовжували. Деякі, чуючи крики агонії із сусідньої кімнати, починали нервово сміятись. Коли ж об’єкт хотів зупинитись, «учений» просто казав: «Продовжуйте, будь ласка». А якщо об’єкт відмовлявся це зробити, учений додавав: «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували». Якщо й це не допомагало, учений посилював тиск: «Абсолютно необхідно, щоб ви продовжували». Більшість об’єктів відчували великий стрес і рясно пітніли. У них спостерігались підвищення пульсу й температури, адже спрацьовував інстинкт «бий або тікай». І тоді, якщо вони все ще відмовлялися тиснути на кнопку, вчений робив останню спробу: «У вас немає іншого вибору. Ви повинні продовжувати».
Майже всі й продовжували, завдаючи останнього удару струмом тому, хто так страшно кричав, а потім затихав. Підсумки своїх спостережень Мілґрем підбив у статті 1974 року «Небезпеки покори»:
Дійовими силами жахливого руйнівного процесу можуть стати звичайні люди, які просто роблять свою роботу, не маючи зі свого боку якоїсь особливої ворожості. Більше того, навіть коли руйнівні наслідки їхньої роботи стають абсолютно зрозумілими, а їх просять виконувати дії, несумісні з основними стандартами моралі, відносно небагато людей знаходять у собі сили, потрібні для опору авторитетові[20].
Коли експеримент Мілґрема обговорюють в університетських аудиторіях, студентам зазвичай наголошують, що провина лежить не на людях як таких, а
