Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— У такому разі, чому б вам справді не видати поліції вбивцю?

— Ви погано почули? А ось пан Шацький почув напевне. Дозволю собі сказати за себе й пана Тиму: ми не віримо поки в провину Кшися Плями. Яким би він не був, у нашому середовищі нема практик видавати людей поліції. Якщо це, звісно, не чужі й не зайди.

— Що, коли він таки винен?

— Я розберуся з ним сам, — прошипів Тима. — Вкотре кажу вам, пане Кошовий — не маю наміру сприяти вам, якими б не були ваші наміри.

Хтозна, куди б зайшла подальша розмова, аби до кімнати не повернулися батяри з Плямою.

Тепер хлопака йшов сам, тримаючись міцніше. Він був мокрий, мов хлющ, розхристаний, вода стікала на підлогу, утворюючи під ногами маленькі калюжки. Пляма голосно сопів, ховав очі від присутніх, дивився вниз і для чогось судомно облизував губи. Мовчазним кивком Тима звелів батярам забратися, а коли ті зачинили двері ззовні, спитав, погано приховуючи огиду:

— Ти. Тобі є, що сказати?

Пляма замотав головою.

— Ти розумієш, про що тебе питають?

— Перепрошую паньство. Впився, — вичавив він із себе.

— Пане Ліндо, не маю вже сил.

Тима всівся на ліжко, ковзнувши вбивчим поглядом по мовчазному Шацькому. Лінда прокашлявся, зобразив із себе суворого слідчого, став перед Плямою так, аби Кошовий теж його бачив, узяв за підборіддя, змусив підняти голову.

— Ти вбив офіцера?

— Нікого я не вбивав!

— Гаразд, запитаю інакше. Вчора пізно ввечері, в Стрийському парку — ти?

— Не я!

— Що значить — не ти?

— Не я його вбив!

Лінда зиркнув на Клима.

— Отже, ти щось знаєш. Уже непогано. Хто вбив?

— Та не маю зеленого поняття, пане Ліндо! Я побачив того трупа в кущах! Подумав — п’яний, то й обмацав кишені! Тоді бачу — мертвий! Перелякався, бігом відтіля!

Клим зрозумів — не охоче, але все ж вірить Плямі. Його розповідь схожа на правду.

— Відразу побіг? — він включився в допит.

— Не! Ще перетягнув далі! Тобто, — батяр мотнув головою, — не так. Я, коли його побачив, тут же затяг далі, за кущі. Бо той валявся не дуже далеко від алейки, хтось та й міг відтіля вгледіти. Вже потому обмацав.

Виходить, труп волочили бодай один раз...

— Документи викинув ти?

— Пощо вони мені!

— Портмоне — ясно. А сплюв?

Тепер, коли Пляма почав розуміти — його більше не підозрюють, помітно осмілів.

— Йой, пане, ви таке питаєте дурне, що аж незручно.

— Пив тут від ночі, вар’ят, — підвів риску Лінда. — Здобич із неба впала, стільки грошей ніколи в руках не тримав. Ось і понесло.

— Скільки?

Це вирвалося в Шацького, й усі, включно з батяром, глянули на нього, мовби побачили диво — чоловіка, виниклого з повітря.

— Та я лічив хіба, — розвів руками Пляма.

— Це має для вас значення, пане Шацький? — поцікавився Кароль. — Якщо так, спеціально запитаюся в пана Цезаря. Гаманець спорожнили тут.

— Я ще з кобітою був, — ляпнув для чогось батяр.

— Покажеш, із котрою — з нею теж поговоримо.

— Та де... Не згадаю...

Клим раптом ляснув у долоні, трохи пожвавився.

— Панове, а Шацький має рацію.

— У чому? — буркнув Тима. — Що гроші рахує, до яких йому нема діла?

— Судячи з усього, сума в портмоне була чималою. Пляма пригощав тут усіх, ще й заплатив повії, якої тепер не згадає. Підозрюю, він не знав, що робив із нею, — він глузливо підморгнув мокрому батярові. — Як думаєте, скільки людей нині має при собі крупні кошти? Навіть якщо такі знайдуться, не всякий піде з такою сумою в гаманці пізно ввечері в Стрийський парк.

— Гроші зараз вже не ті, — зазначив Тима. — Швидко знецінюються, ви мали б то знати, пане Кошовий.

— Тим більше! — Клим знову ляснув долонями. — Значить, перевдягнений у цивільне польський офіцер ніс їх для того, для кого паперові корони все ще мають якесь значення.

— Чекайте, — у Лінді дедалі помітніше прокидався поліцейський агент. — Хочете сказати, вбитий збирався комусь за щось заплатити? Й був певен — так залагодить якусь важливу для себе справу?

— Отож, — ствердно кивнув Кошовий. — Бачте, колективний розум допоміг виявити мету пізньої прогулянки пана Яблонського.

— Радий за вас, — Тима підвівся, розправив плечі. — Надіюся більше не побачити вас тут. Бо сам дивуюсь власному терпцю. Сталевий, не інакше.

— Вважайте, на сьогодні в нас таке собі невеличке перемир’я, — мовив Клим, витримавши колючий недружній погляд. — Але повертаюся до того, з чим сюди прийшов. Дуже хочу знайти панну Агнешку, котра Пілунська. Її свідчення мені, тобто, — він затнувся, — нам із Шацьким неабияк знадобляться. Та й ваш Пляма ще потрібен.

Батяр пригладив розчепленою мов зуби граблів, правицею вологе волосся.

— Пане Тимо, скажіть йому...

— Тихо! — підніс той голос. — Знатимеш тепер, як хляти. То маєш за свої бздури, вилупку. Мусиш піти з паньством, бо інакше змушу відшкодувати збитки панові Цезарю. А він із таких, як ти, пляцок робить. Заткайся, з тобою все.

Пляма вороже глипнув на Клима, закусив нижню губу й засопів.

— Дякую, — сказав Кошовий.

— Не треба. Пляма — хлоп нездалий, але тут усякий має захист, якщо прийнятий товариством. Якби виявився жодним боком до вашої справи не причетний, такого б щастя не мали. Але він винен, до того ж своїми діями справді ладен накликати сюди біду. Чи польські військові сюди нагрянуть, чи ваші — один чорт небажано. Тому вирішуйте свої справи в парку й відпускайте мені хлопа.

— Панна Агнешка, — нагадав Клим.

— Я не знаю всяку одну курву у Львові.

Лінда кахикнув.

— Дозвольте мені то залагодити, пане Тимо. Аби не дозволили собі зайвого й не втягнули нас у щось зле, навіть сам із ними піду.

— Так-так, пане Ліндо, мудро зробите. Панові Кошовому, з огляду на обставини справи, довіряти не можна. І повертайтеся скоро, не валандайтесь довго.

— Більше, ніж треба, не буду,