Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

Він міцніше пригорнув дружину.

Драґан Арманський потер очі і виглянув у вікно. За вікном реабілітаційного центру в Ерставікені стояла пітьма.

— Треба зателефонувати інспекторові Бубланськи, — сказав він.

— Ні, — заперечив Хольгер Пальмґрен. — Ні Бубланськи, ні взагалі хто б то не був з людей, наділених владою, жодного разу і пальцем для неї не ворухнув. Тож залиште її самостійно розбиратися зі своїми справами.

Арманський уважно подивився на колишнього опікуна Саландер. Він усе ще був під враженням дивовижних змін на краще, які відбулися в стані Пальмґрена з часу їх останньої зустрічі в різдвяні свята. Мова його так само залишалася невиразною, зате очі ожили і заблищали по-новому. Крім того, у Пальмґрена з’явилася злість, якої Арманський раніше ніколи за ним не помічав. Цього вечора адвокат розповів йому в деталях усю історію, яку відновив Блумквіст, і Арманський жахнувся.

— Вона ж спробує вбити свого батька!

— Можливо, — спокійно погодився Пальмґрен.

— Чи, навпаки, Залаченко уб’є її.

— І це можливо.

— А ми будемо тут спокійно чекати?

— Драґане! Ви добра людина, але що там зробить чи не зробить Лісбет Саландер і залишиться вона жива чи помре — це не ваше діло.

Пальмґрен розвів руками. До нього раптом повернулася давно втрачена координація рухів. Здавалося, ніби драматичні події останніх тижнів вдихнули в нього нові сили.

— Я ніколи не почував симпатії до людей, які вирішують усе самі без суду і слідства. Але з другого боку, я не зустрічав жодної людини, у якої було б для цього стільки підстав, як у неї. У її випадку це веління долі, так судив фатум задовго до того, як вона народилася. Нам з вами залишається тільки вирішити, як ми зустрінемо Лісбет, якщо вона повернеться.

Арманський засмучено зітхнув і покосився на старого адвоката.

— А якщо наступні десять років вона проведе в «Хінсеберзі»,[88] то вона сама зробила цей вибір. Я ж як і раніше залишуся її другом.

— Я ніколи не підозрював раніше, що у вас такий лібертаріанський[89] погляд на життя.

— Раніше в мене його не було, — сказав Хольгер Пальмґрен.

Міріам Ву лежала в ліжку, втупившись очима у стелю. Поряд з нею горів нічник, тихо грало радіо. Передавали «Оn a Slow Boat to China».[90] Вчора вона прокинулася в лікарні, куди її привіз Паоло Роберто. Вона то спала, то раптом неспокійно прокидалася. Лікарі говорили, що в неї струс мозку. У будь-якому разі їй потрібний був спокій. Крім того, у неї були зламаний ніс і три ребра і все тіло було поранене. Ліва брова так розпухла, що око стало схоже на вузьку щілинку. Вона не могла ворухнутися, позаяк кожен порух віддавався болем. Боліла і шия, тому їй про всяк випадок наділи ортопедичний комір. Лікарі запевнили її, що вона цілком відновиться.

Прокинувшись увечері, вона побачила Паоло Роберто, що сидів біля її ліжка. Він широко усміхнувся їй і запитав, як вона почувається. Вона подумала: «Невже я маю такий же жахливий вигляд, як він?»

У нього була до неї купа питань, вона на них відповідала. Чомусь її зовсім не здивувало, що він виявився другом Лісбет Саландер. Видно було, що він самолюбний хлопець. Лісбет такі подобались, а самовпевнених нахаб вона терпіти не могла. Відмінність була ледь помітна, але Паоло Роберто належав до першої категорії.

Тепер з’ясувалося, яким чином він раптом опинився на складі під Нюкварном. Вона здивувалася, що він так завзято переслідував чорний фургон, і злякалася, почувши, які знахідки поліція відкопала на території складу.

— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.

Він похитав головою і довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Я намагався пояснити Блумквісту. Він не дуже зрозумів. Думаю, ти зрозумієш краще, адже ти сама займаєшся боксом.

І вона його зрозуміла. Той, хто сам не був присутній на складі під Нюкварном, ніколи не зрозуміє, що означає битися з монстром, який не відчуває болю. Вона пригадала, якою безпорадною почувала себе поряд з ним.

Під кінець розмови вона просто мовчки тримала його за перев’язану руку. Вони нічого не пояснювали одне одному.

Для цього не було потрібних слів. Коли вона знову прокинулася, він уже пішов. Вона мріяла, щоб Лісбет Саландер дала про себе знати.

Адже Нідерман полює на неї.

Міріам Ву боялася, як би він її не зловив.

Лісбет Саландер було нічим дихати. Вона не усвідомлювала, скільки минуло часу, але знала, що її застрелили, і швидше інстинктом, ніж розумом, відчувала, що її зарито в землю. Ліва рука зовсім не слухалася. Варто їй хоч би напружити який-небудь мускул, як у плече хвилями накочували напади болю. Свідомість оповивала мла. Мені потрібне повітря. Голова розколювалася від пульсуючого болю, якого вона ніколи не зазнавала раніше.

Права рука виявилася у неї під щокою, і вона почала інстинктивно відшкрібати землю від носа і рота. Земля була піскувата і порівняно суха. Їй вдалося звільнити крихітний, завбільшки з кулачок, простір перед собою.

Вона не мала уявлення, скільки часу їй довелося пролежати в могилі. Але вона розуміла, що потрапила в смертельно небезпечне становище. Нарешті в голові у неї сформувалася закінчена думка:

Він поховав мене живцем.

Осягнувши це, вона відчула, що її охопила паніка. Їй стало нічим дихати. Вона не могла ворухнутися. Товща землі придавила її до дна могильної ями.

Вона спробувала поворушити ногою, але тільки напружила м’язи даремно. Потім спробувала підвестися. Це виявилося помилкою — тільки-но вона натиснула головою, намагаючись випростатися, як відразу ж скроні блискавкою прорізав біль. Не можна, щоб мене знудило. Бона знепритомніла.

Коли до неї знову повернулася здатність думати, вона обережно перевірила, які частини тіла її ще слухаються. Тільки права рука, що лежала біля її обличчя, була в змозі робити рухи і переміщатися на кілька сантиметрів. Мені потрібне повітря. Повітря було вгорі, за межами могили.

Лісбет Саландер почала шкребти землю. Натиснувши ліктем, вона зуміла відвоювати деякий простір для маневру. Не повертаючи руки, вона, надавлюючи на землю кулаком, розширила вільний простір перед особою. Треба відкопуватися.

Потім вона зрозуміла, що під її скоцюрбленим тілом, між животом і ногами, є печерка. Там був основний запас повітря, завдяки якому вона ще залишалась жива. Вона почала відчайдушно повертатися корпусом туди й сюди і відчула, як земля обвалюється вниз. Вага, що тиснула на груди, трішечки зменшилася. Вона вже могла пересувати руку на просторі в кілька сантиметрів.

Хвилину за хвилиною вона в напівнепритомному стані