Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

присяжні засідателі, лід рушив! Підзахисний намагався мене вбити. Звичайно, заради дитячої цікавості. Він хотів дізнатись, що у мене всередині. Поспішаю задовольнити його цікавість. Там, всередині,—благородне й дуже здорове серце, чудові легені й печінка ще без каміння. Прошу занести цей факт до протоколу. А тепер продовжимо нашу гру, як казав редактор гумористичного журналу, розпочинаючи чергове засідання і суворо поглядаючи на своїх співробітників.

Гра дуже не сподобалася Олександру Івановичу. Відрядження, з якого повернувся Остап, дихаючи вином і бараниною, лишило в справі відчутні сліди. Тут була копія заочного вироку, зняті на кальку плани благодійного комбінату, виписка з «Рахунку прибутків і видатків», а також фотографії електричної ущелини і кінокоролів.

— І нарешті, панове присяжні засідателі, третій етап діяльності мого неспокійного підзахисного — скромна конторська робота в «Геркулесі» — для суспільства і посилена торгово-підземна діяльність — для душі. Просто заради цікавості зазначимо спекуляцію валютою, хутром, камінцями й іншими компактними предметами першої необхідності. І нарешті спинимось на серії самовибухаючих акціонерних товариств, під яскравими нахабно-кооперативними назвами: «Інтенсивник», «Трудовий кедр», «Пилодопомога» і «Південний лісоруб». І всім цим заправляв не пан Фунт, в'язень приватного капіталу, а мій підзахисний друг.

При цьому великий комбінатор знову вказав рукою на Корейка і таки зробив нею давно задуману криву.

Потім Остап пишномовними висловами попросив уявленого суду дозволу поставити підсудному кілька запитань, і, зробивши потрібну в таких випадках паузу, почав:

— Чи не мав. підсудний яких позаслужбових справ з геркулесівцем Берлагою? Не мав. Правильно! А з геркулесівцем Скумбрієвичем? Теж ні. Чудово! А з геркулесівцем Полихаєвим?

Мільйонер-конторник мовчав.

— Запитань більше не маю. Ху! Я стомився і хочу їсти. Скажіть, Олександре Івановичу, чи немає у вас холодної котлети за пазухою? Нема? Дивовижна бідність, особливо коли взяти до уваги ті суми, які ви за допомогою Полихаєва викачали з доброго «Геркулеса». Ось власноручне пояснення Полихаєва, єдиного геркулесівця, який знав, хто приховується за маскою сорокашестикарбованцевого конторника. Та й він по-справжньому не розуміє, хто ви такий. Зате це знаю я… Так, панове присяжні засідателі, мій підзахисний грішний. Це доведено. Та все ж таки я дозволю собі просити полегшити ваш вирок, звичайно, при умові, що підзахисний купить у мене папку. Я закінчив.

Наприкінці промови великого комбінатора Олександр Іванович заспокоївся. Заклавши руки в кишені легеньких штанів, він підійшов до вікна. Молодий день шумів по місту трамвайними бубонцями. За палісадником йшли тсоавіохімівці, тримаючи в руках косо-криво гвинтівки, наче сапи. На цинковому карнизі гуляли голуби, постукуючи червоними вербовими ніжками. Вони весь час зривалися з карниза. Олександр Іванович, привчивши себе до економії, погасив настільну лампу і сказав:

— То це ви посилали мені оті дурні телеграми?

— Я, — відповів Остап. — «Вантажте апельсини в бочках брати Карамазови». Хіба погано?

— Недотепно.

— А жебрак-напівідіот? — запитав Остап, відчуваючи, що парад пройшов добре. — Погано?

— Хлопчача вигадка! І книга про мільйонерів — теж. А коли ви прийшли під виглядом київського міліціонера, я одразу подумав, що ви дрібний шахрай. На жаль, помилився. Інакше б чорта пухлого ви мене знайшли.

— Так, ви помилилися. Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, як сказала польська красуня Інга. Зайонц через місяць після весілля з другом мого дитинства Колею Остен-Бакеном.

— Ну, пограбування — це ще зрозуміло, але гирі! Нащо ви викрали в мене гирі?

— Які гирі? Ніяких гир я не крав.

— Вам просто соромно признатися. І взагалі ви наробили безліч дурниць.

— Можливо, — погодився Остап. — Я не ангел. У мене є недоліки. Одначе я з вами заговорився. На мене чекають мулати. Накажете одержати гроші?

— Так, так, гроші! — сказав Корейко. — 3 грішми почекайте. Папка непогана, що й казати, купити можна, але, підраховуючи мої прибутки, ви не врахували мої витрати і прямі збитки. Мільйон — цифра нереальна.

— До побачення, — холодно промовив Остап, — і, прошу вас, побудьте вдома півгодини. По вас приїдуть в чудовій кареті з ґратами.

— Так діло не роблять, — сказав Корейко, посміхаючись купецькою посмішкою.

— Можливо, — зітхнув Остап, — але я, знаєте, не фінансист. Я — вільний художник і холодний філософ.

— За що ж ви хочете одержати гроші? Я їх заробив, а ви…

— Я не лише трудився. Я навіть постраждав. Після розмови з Берлагою, Скумбрієвичем і Полихаєвим я втратив віру в людство. Хіба віра в людство не варта мільйона карбованців.

— Варта, варта, — заспокоїв Олександр Іванович.

— То що, підемо до засіка? — запитав Остап. — До речі, де ви тримаєте свою готівку? Я так думаю, не в ощадкасі?

— Ходімо! — відповів Корейко. — Там побачите.

— Може, далеко? — заметушився Остап. — Я можу гукнути машину.

Та мільйонер від машини відмовився і заявив, що йти недалеко і що взагалі не потрібно ніякого зайвого шику. Він чемно пропустив Бендера вперед і вийшов, прихопивши з собою невеличкий пакуночок, загорнутий в газету.

Спускаючись зі сходів, Остап наспівував: «Под небом знойной Аргентины…»

Розділ XXIII
СЕРЦЕ ШОФЕРА

На вулиці Остап взяв Олександра Івановича під руку, і обидва комбінатори швидко пішли в напрямку до вокзалу.

— А ви кращий, ніж я думав, — дружелюбно сказав Бендер. — І правильно. З грішми треба розставатися легко, без стогонів.

— Для хорошої людини і мільйона не жалко, — відповів конторник, навіщось прислухаючись.

Коли вони повернули на вулицю Мерінга, над містом