Таємниці дому пані Дорсет - Максиміліан Степовий

-Але де я повинен тебе шукати? Дай хоч якийсь натяк!- благальним голосом попрохав поліцейський, відчуваючи відчай від містичного голосу привида.

-Звісно, що я натякну тобі, а такий розумний поліцейський, як ти, все легко зрозуміє- посміхнулася загадковою посмішкою Примулла- Ключ до таємниці того, хто стоїть за всім цим, ти знайдеш у тому місці, де папір здатен промовляти, душу закладену в сторінки відкривати! А це місце поряд зі мною навічно залишилось. Мене ж ти знайдеш там, де камінь моєю тюрмою вічною постав, там, де ніхто мене не знайшов, де рідною матір'ю я схована була подалі від чужих очей. За гріхи свої на вічні муки проклята я була, але в чому гріх мій був, коли правди прагнула я й зла нікому не бажала? Поквапся, Джефрі, ти повинен мене швидше знайти й припинити мої вічні муки. Я не витримаю цих безкінечних страждань. Запам'ятай мої слова - шукай там, де камінь моєю в'язницею став. Це - перший ключ. Знайшовши його, ти розгадаєш тайну всього.

Раптом, у віконечку позаду дівчини з'явилася темна висока тінь. Вона мала за спиною чорні великі крила, була одягнена у довгий просторий балахон і мала цілком жіночу статуру. Але замість людського обличчя із глибини темного каптура можна було побачити дзьоб ворона й червоні кровожерливі очі. Хрипло закаркавши, ця істота почала власним дзьобом розбивати скло віконечка.

-О, ні, я сказала занадто багато! Це знову вона прийшла за мною. Вона не дозволить мені говорити багато, ти повинен про все здогадатися сам!- запричитала Примулла, падаючи на коліна й закриваючи обличчя тремтячими руками.

-Це ще що за тварюка з'явилася?- вигукнув приголомшений Джефрі, відскакуючи в сторону від уламків скла, котрі падали із розбитої шиби, та дістаючи з кишені пістолет- Хто вона така, Примулла?

-Це та, з котрою я уклала угоду десять років назад!- вигукнула тремтячим голосом Примулла, забиваючись у куточок- Вона обіцяла мені свободу й спокій. Але, натомість, лише використала мене в своїх цілях, а потім залишила на поталу моїй матері, щоб обілити власну репутацію. Вона була колись однією з нас, але потім пішла проти всіх. Поставила себе вище самого Люцифера й за це поплатилася людською подобою після смерті. Душею була темнішою за ворона, думками чорнішою за саму ніч, а серцем жорстокішою за зиму!

Жінка-ворон з тихим шурхотом крил приземлилася на землю і у місячному сяйві Джефрі впізнав в ній те саме чудовисько, з котрим він вже боровся в своєму сні. Поки зловісний ворон у чорному балахоні повільно насувався на Примуллу, Джефрі рішуче підвів догори пістолет, прицілився прямо в голову істоті й вистрілив. Куля пробила балахон, але жодна кров не бризнула. Натомість, жінка-ворон хрипло каркнула й одним стрибком розвернулася до Джефрі. В її очах він побачив ненависть й власну смерть. Проте, поліцейський знову підвів пістолет й вистрілив чудовиську у груди, зі словами:

-Ну давай, йди сюди, обіймемося знову! Я тебе не боюся, створіння глибокої пітьми. Бо знаю вже, що все це лише уві сні й ти не здатна нанести мені тут шкоди!

Остання куля теж не нанесла ворону жодної шкоди й зовсім не спинила його. Істота розгорнула свої крила та накинулася на Джефрі. Вона виявилася неймовірно сильною й миттєво повалила чоловіка на землю. Згори на них посипалися коробки. Перед тим, як Джефрі втратив остаточно свою свідомість, він відчув гострий бік у боку, коли гострий дзьоб ворона пробив йому бедро. А ще до вух чоловіка долинув слабкий голос Примулли:

-Шукай мене там, де камінь в'язницею моєю став. Шукай місце, де сторінки душу в собі ховають, де папір до кожного говорить. Знайди й подаруй мені спокій!

Каркання жінки-ворона перервало ці слова дівчини й заглушило їх. Світ довкола Джефрі вкрився кривавою пеленою, а мозок чоловіка розривався від нових та нових ран, котрі його тілу наносила дзьобом темна фігура дивної істоти. Згодом, поліцейський зовсім перестав що-небудь відчувати й поринув у повну пітьму, сповнену тиші, спокою й відсутності болю.

                           🔦🔦🔦

За вікном вдарила блискавка й грім низьким гуркотом прокотився по всьому будинку. Сильні краплі дощу почали барабанити по склу вікон, стікаючи донизу брудними плямами. Із криком Джефрі схопився з ліжка й шаленими очима почав озиратися довкола. Серце чоловіка й досі билося десь у горлі, немов він пробіг велику дистанцію без жодного відпочинку. Обмацавши своє власне тіло, поліцейський із полегшенням зрозумів, що всі його рани кудись зникли. Насправді ж, їх ніколи й не було, а все йому наснилося. Зітхнувши, Джефрі знову відкинувся назад на подушку й спробував заспокоїтися. Поступово ясність думок почала повертатися до чоловіка, а серцебиття зменшило свій ритм до звичного.

Все, що нещодавно із ним відбулося, знову було лише звичайним сном. Але таким реалістичним й жахливим, що Джефрі досі здавалося, що всі привиди існують в реальному житті. Згадавши напад місіс Блез, чоловік поквапився вихопитися з ліжка й відійти від нього подалі. Оглянувши приміщення, Джефрі не помітив жодних слідів боротьби у ній, а на стінах не було подряпин від кігтів. Сам вид ліжка із старими брудними краплями крові на матраці не сприяв підняттю настрою. В пітьмі здавалося, що під ним й досі криється жахливий силует потворної жінки, котра чекала лише на свою жертву, щоб роздерти її власними кігтями.

Похитавши головою, Джефрі відійшов до вікна й визирнув назовні. Там панувала така темінь, що важко було сказати чи то день, чи ніч надворі. Небо щільно затягнуло чорними важкими хмарами і з них на землю лили безкінечні течії дощу. Час від часу хмари прорізали блискавиці і їхні спалахи освітлювали бліде насуплене обличчя самого Джефрі у відображенні скла. Вся дорога й територія будинку перетворилася на величезну багнюку. Невесела погода завжди панує у Рейвенхарті, так про це зараз думав поліцейський, відходячи подалі від вікна.

Притулившись спиною до стіни, Джефрі глибоко замислився над подіями свого сну. В ньому він отримав бажаний загадковий ключ від привида Примулли Блез. От тільки поки не міг зрозуміти його сенс і не знав з чого йому починати свої пошуки.