Пожежник - Джо Хілл
«Знаю, — відповів Нік. — Та коли я зрозумів, що Майкл помиляється щодо відбитків, уже випав сніг і змоги покинути табір непоміченим не було, тож я не зміг би нічого принести назад, не залишивши слідів у снігу. Та й до того ж. Ти додумалася сказати, що коли крадія зловлять, то Бен відріже йому руки перед усім табором».
Вона закивала:
«Не парся. Тобі лише дев’ять. Тобі годиться бути дурбеликом. А от мені сімнадцять. Яке мені виправдання?»
Гарпер стало цікаво, коли це Еллі встигло виповнитися сімнадцять, а тоді вона зловила себе на думці, що і власний день народження проґавила, чотири тижні тому.
— На скільки вистачить «Спаму»? — запитала Еллі. Говорила дівчинка трохи невиразно. Верхня губа, в тому місці, де Джеймі розітнула їй рота, на вигляд була потворною. Гарпер варто було пошукати голку з ниткою.
— У нас лише дві бляшанки... тому не надовго.
— Добре. Бо то буде благодать, коли він скінчиться і ми зможемо померти від голоду у спокої.
— Я сподівалася, що цього вдасться уникнути, — відповіла Гарпер, повертаючись до Ніка і звертаючись до нього жестами: «Пожежник казав, що ти зможеш відшукати його і показати, де ми».
«Якщо буде треба».
«Вже треба».
«Я муситиму прикликати полум’я. Не люблю цього».
«Я знаю».
Малий спрямував на неї сторожкий, тужливий погляд:
«Джон розповів, чому?»
Гарпер кивнула.
Погляд Еллі повільно перестрибував з Гарпер на Ніка і назад.
Гарпер хотіла була заговорити до нього, але зрозуміла, що цього разу мови жестів не вистачить. Тому підвелася, понишпорила в шухлядках і повернулась, тримаючи в руках планшетку та кулькову ручку.
У тому, що сталося, твоєї провини немає. Спорі потрібно щонайменше півтора місяця, щоб дістатися тієї ділянки мозку, яка дозволяє здійснювати над нею контроль. А може, й довше. Твоя мама хотіла оживляти вогонь, так, як Джон робить з Феніксом, чи як ти зробив минулої ночі — з пташками. Але її мозок просто був не готовий. Це наче пробувати народити дитя до того, як воно визріло. У таких випадках стається викидень. Однак вона цього не знала. Ніхто з вас не знав. ЦЕ НЕ ТВОЯ ПРОВИНА. Чи її. Просто гівняний інцидент. Ото й усе.
Однак малий лише захитав головою, зіжмакав записку й запхнув її в кишеню. На обличчі Ніка — спухлому від плачу, порожевілому від опіків, брудному та закривавленому — не було й сліду полегшення чи смирення.
«Ти не розумієш, — відповів він їй. — Ані найменшої гадки не маєш».
Перш ніж Гарпер встигла щось відповісти, Нік відштовхнув диван кулаками і рушив до дверей, геть з гаража. А біля дверей озирнувся.
«Ви йдете, чи як?» — запитав він.
Нік відвів їх на задвірок будівлі. Дзвінка гармонія сповнювала ніч. Здавалося, саме повітря вібрує: від єдиної пісні тисячів цвіркунів. Нік відійшов від них, прямуючи в зарості високої трави. Він тупцював по колу, втоптуючи траву. Вологі бур’яни чвакали під кросівками. Хлопець тупцяв і тупцяв, невпинно прискорюючись та струшуючи головою взад-вперед. Він вигравав пальцями, Гарпер спало на думку, що Нік співає без пісні, дослухається до мелодії, що не має звуку. Просить про бажане без слів. Спостерігати, як він витанцьовує, наче фігурка в музичній скриньці, було трохи моторошно. Якусь мить хлопець тупцював наосліп, а тоді враз розплющив очі. Обидва ока спалахнули в темряві, немов дві щілини в горнилі. З його пальців викрешувалися помаранчеві іскри.
Він здійняв ліву руку догори, і за нею потягнувся вогненний слід. Полум’я струменіло з його пальців, пелюстками тріпочучи у повітрі, не тліючи й не згасаючи, натомість набирало форму, обертаючись на крихітних вогненних пташок. Полум’яна зграя метушливо пурхала з його долонь у повітря, вистрілюючи, мов ракети в морок ночі. Дюжина. Дві дюжини. Сотня.
— Господи, — проказала Рене, яка вийшла через задні двері, щоб і собі подивитися. — Чому вони просто не вигоряють і не щезають? Чим вони живляться?
— Ним, — відповіла Еллі, киваючи в бік брата. — Він одночасно і полум’я, і паливо. Запалювальна рідина й сірник.
— Ні, це не так, — втрутилася Гарпер. — Це зовсім безглуздо. Цього я ще досі не зрозуміла, хай скільки Джон намагався мені розтлумачити...
Нік затнувся, припинивши рух колом. Раптом він замахав руками, тоді затиснув їх під пахвами — блакитно-жовті язики полум’я згасли, поступившись химерним рожевим клубам диму. Він схилився, і поки дмухав собі на долоні, щось у хлопцеві надломилося і він поточився у траву.
Першою до брата підбігла Еллі, пригорнула його обома руками. Голова Ніка гойдалася на шиї, з якої, здавалося, позникали всі кістки. Еллі зиркнула на Гарпер.
— Він був ще не готовий до цього, — промовила дівчина. — Надто багато переніс. Треба було нам зачекати ще бодай ніч. Тобі треба було зачекати.
— Але Джон...
— Джон Руквуд у стані потурбуватися про себе, — відрізала Еллі. — А от Нік — ні.
Вона рушила повз Гарпер до гаража.
Саме цього Еллі й потребувала, подумалося Гарпер: шансу стати на захист брата, забрати в неї роль захисниці малого — чи принаймні якусь її частку.
— Я справді не розумію, — промовила до Рене Гарпер. — Те, що Еллі от щойно сказала про Ніка... що він водночас і паливо, і гас — є в цьому щось поетичне, та все одно це повне безглуздя.
— Для цього мову поезії і придумали: для речей, що правдиві, але сенсу не мають. Для грубого звіра та ширшого кола[167], — промовила Рене, вдивляючись у нічне небо, де сотня пломенистих пташок і далі описувала все ширше коло, поки не щезла, розтанувши серед стожарів.
5
Під верстаком, у ящику з інструментами, Гарпер знайшла волосінь та риболовецький гачок, і скористалася ними, щоб накласти на верхню губу Еллі два шви. Дівчина сиділа непорушно й, поки Гарпер зашивала, дивилася на стелю. На очі їй наверталися сльози люті, але за весь час вона не видала ані звуку. Гарпер не була певна, чи то дівча відмовчувалося, чи виявляло неабияку стійкість.
Скінчивши з Еллі, Гарпер перейшла до Ніка. Хлопець міцно спав і лише трохи супився, поки жінка накладала чотири шви йому на чоло. Голку вона використала ту саму, спершу її простерилізувавши, — затиснула між великим та вказівним пальцями і тримала, поки сталь пашіла від жару.
По тому Гарпер вийшла надвір
