Смерть за алфавітом - Єжи Едігей

він не раз допомагав нам у різних справах. Що ж до самого села, то публіка там розмаїта. Такі села в нас у Сілезії не рідкість. У них живуть переважно селяни-робітники. Мають невеликі земельні ділянки, ще й працюють у містах. Земля в Сілезії добра, тож тут є чимало великих високорозвинутих господарств. Сіють пшеницю, вирощують багато цукрових буряків, останнім часом узялися за тваринництво — розводять свиней. Те Ковальове, мабуть, найзаможніше в усьому повіті.

Того ж дня Слівінська поїхала до Ковальова. В кінці серпня день уже трохи коротший, тож вона вибрала такий маршрут, щоб прибути в село, коли на землю спадуть перші сутінки. Перед тим лейтенант Стефанський розповів їй, де живе солтис та як до нього дістатися від автобусної зупинки. Пішла просто туди.

Ян Копіт саме вернувся з поля й вечеряв. Дівчина зачекала на лавочці біля будинку, поки солтис звільниться, й попросила про конфіденційну розмову.

Все господарство свідчило про заможність власника. Великий цегляний хлів, поряд — новий свинарник, простора клуня. Будинок, щоправда, був дерев’яний, але доглянутий. На око можна було прикинути, що внизу кухня й три кімнати, а нагорі — ще два приміщення.

Копіт провів дівчину до однієї з кімнат, яка служила йому майстернею й приймальнею.

— В якій ви справі, пані? — запитав солтис офіційним тоном.

Слівінська дістала посвідку:

— Я з міліції. З міської комендатури в Забєгові.

Господар уважно розглянув простягнутий йому документ.

— Ясно... Ви там недавно?.. Я знаю в комендатурі усіх, і начальника майора Зайончковського...

— Так. Тиждень тому мене відрядили сюди з Ченстохови .

— Напевно, у справі того «абеткового вбивці»? — висловив здогад солтис. — Цікаво, скільки людей він ще змордує, поки ви його впіймаєте?..

— Сподіваюсь, більше нікого. — Слівінська не хотіла заводити розмови на цю тему.

— А до нас ви в якій справі, пані лейтенант?

— Пане Копіт, може, ви чули? Дівчину з вашого села кілька тижнів тому, коли поверталася з роботи, зґвалтували якісь лобуряки.

— Ходять такі плітки, — обережно відказав солтис.

— Я й хотіла, власне, розпитати про ту дівчину.

— Люди балакають різне, дівчина ж усе заперечує. Я нічого певного не знаю. Чи ж мало в селі негідників?

— Лейтенант Стефанський казав, що з вами, пане солтис, можна говорити відверто, мовляв, ніколи нічого не вийде з чотирьох стін. Дуже шкода, що ви мені не довіряєте. Йдеться навіть не про того Адам’яка. Відомо, що то був за тип. Але ж загинули й інші люди. Кожна, навіть найменша деталь, має для слідства величезне значення.

— Розумію, пане лейтенант. Але як же тут бути? Цій дівчині вже й так добряче дісталося. Все село з неї сміялося. А зараз, коли вже трохи притихло, знову тягатимете її по судах і заново роздмухуватимете справу?

— Пане солтис, вам добре відомо, що справи про зґвалтування починаються тоді, коли сама потерпіла напише скаргу. Якщо ж такої скарги немає, справа не розпочинається. Я б хотіла всього-на-всього дізнатись прізвище та ім’я тієї дівчини й нищечком поговорити з нею. Без свідків. Шкода, що ви не хочете мені в цьому допомогти.

Чоловік почухав потилицю.

— Потім говоритимуть, що Копіт — міліцейський донощик.

— Ніхто нічого не скаже, бо ніхто нічого не знатиме. Навіть того, що я була в Ковальові й розмовляла з вами. Все залишиться в таємниці. Хоча кожен громадянин повинен допомагати міліції у викритті злочинців, тим паче, коли йдеться аж про чотири життя.

— Я розумію...

— Мусите повірити, що я, як і ви, зацікавлена, щоб усе лишилось у таємниці.

— Я направду знаю небагато, — нарешті зважився солтис. — Одного дня ціле село почало говорити, що коли Ганка Нізьолек поверталася пішки з Забєгова, то в лісі при дорозі її зловило четверо хлопців. Кажуть, була така п’яна, що ледве доплентала додому. Дівиця заперечувала, але плітки поширювались, обростали різними дрібницями. Коли, нарешті, про це дізнався старий Нізьолек, то так набив дочку, що та чотири дні не могла поворухнутись. Попередив: якщо її нога ще бодай ступить у Забєгово, то вб’є.

— Та хіба ж вона винна?

— Пані лейтенант, — поділяв думку всього села Копіт, — ще Реймонт писав: «Як сучка не схоче, то песик не скоче». Коли дівчина йшла з хлопцями до лісу, то хіба не знала, що буде?

— Не йшла вона до лісу, силою затягли.

— Я там не був, не знаю. Доброхіть ішла чи ні, але навіщо поночі волочитись із такими розбишаками? Саме за це її добряче й набив Нізьолек. Ще й Вітек Гробельний додав.

— А хто такий Гробельний?

— Сільський хлопець. Хотів з нею побратися.

— Наречений?

— Ходив до неї, але вона, та й рідня її, крутили носом. Нізьолек — один з найбагатших господарів на ціле село, а старий Гробельний має всього три гектари в полі та п’ять ротів у хаті. Не хотів Нізьолек такого зятя. Коли нічого ліпшого не траплялося, то його не проганяли, але про шлюб не хотіли й думати.

— А зараз той Вітек, певно, роздумав?

— Що там роздумувати. В Нізьолека дванадцять гектарів, земля, як масло. Двоє синів виїхали з села. Видно, гній їм дуже смердів. Один працює шахтарем у Битомі, другий — на металургійному заводі. Жоден сюди вже не повернеться, і Гробельний з дівицею залишаться на господарстві.

— Але ж дівчина працювала в Забєгові.

— Авжеж. Нині молодим усе перекручується в головах. У містах шукають легкого хліба. На землі працювати нема кому. Старий Нізьолек у душі, може, й радий з тієї пригоди, бо, нарешті, покінчили з переїздом до міста. На цьому мав би виграти й Гробельний, бо тепер Нізьолекам нема чого крутити носом і чекати королевича з казки. Я чув, нібито восени будуть заручини, а на різдво — шлюб.

— А дівчина?

— Та хіба вона вибирає? Тут з неї й далі сміятимуться. Цілком же інша справа, коли вона буде заручена чи вийде заміж... Тоді ніхто не наважиться наражатись на неприємності з Нізьолеками чи Гробельними. Ніхто й слова не скаже. А згодом усе забудеться. Переїхали б до міста — за нею поїхали б і плітки. Зрештою, не красуня, що могла б вередувати. А Вітек такий красень, що любо глянути. Гарний, хазяйновитий, слова поганого про нього не скажеш.

— По-вашому, пане солтисе, виходить, що все гаразд? — не погоджувалася з такою філософією Барбара.