Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

до її секретарських обов’язків не входили, тож запрошення Страйка прогулятися вона прийняла нервово. І була приємно здивована, коли Страйк і близько не виявив намірів фліртувати. Довга піша прогулянка до потрібного місця пройшла у повному мовчанні. Страйк здавався глибоко замисленим і лише час до часу зазирав у малу.

Та коли дісталися Альдербрук-роуд, він мовив:

— Якщо помітите щось таке, що я проґавив, кажіть, добре?

Це її схвилювало: Робін пишалася своєю спостережливістю і саме через неї таємно плекала дитячу мрію... яку цей кремезний чоловік, що йде поруч з нею, втілив у життя. Вона пильно роззирнулася і спробувала уявити, які справи могли привести сюди людину сніжної морозної ночі о другій годині.

— Туди,— сказав Страйк, перш ніж їй спали на думку якісь здогади, і пліч-о-пліч вони рушили вздовж Белламі-роуд. Ця вулиця злегка закруглювалася ліворуч і налічувала зо шістдесят майже однакових будинків — лискучі чорні двері, короткі бильця обабіч чистеньких східців, фігурно підстрижені кущі у палісадниках. Тут і там виднілися мармурові леви й мідні таблички з іменами та професіями; у вікнах верхніх поверхів поблискували люстри, а за одними відчиненими дверима виднілася шахова підлога, олійні картини у позолочених рамах і сходи в георгіанському стилі.

Дорогою Страйк обмірковував інформацію, яку знайшла в інтернеті Робін. Як він і підозрював, Бристоу казав неправду, запевняючи, що поліція не шукала Бігуна та його поплічника. Серед численних істеричних публікацій, які не зникли зі світового павутиння, були і заклики до обох чоловіків заявити про себе — але результатів вони не принесли.

На відміну від Бристоу, Страйк не знайшов у цьому ознак некомпетентності поліції чи того, що можливого підозрюваного не стали шукати. Сигналізація, яка спрацювала тоді, коли чоловіки тікали з району, натякала на серйозну причину не виходити на зв’язок з поліцією. Ба більше, Страйк не знав, наскільки добре Бристоу знайомий з непевною якістю записів з камер спостереження, але сам він мав широкий досвід роботи з каламутними чорно-білими картинками, які лише збивали з пантелику і за якими годі було когось упізнати.

Страйк також відзначив, що ані у розмові, ані в своїх нотатках Бристоу нічого не сказав про зразки ДНК, зібрані у квартирі сестри. Страйк мав підозру, що поліція так радо виключила Бігуна і його друга з кола підозрюваних через те, що у квартирі не знайшли стороннього ДНК. Втім, Страйк знав, що справжні жертви помилкових суджень легко відкидають такі дрібниці, як зразки ДНК, заявляючи про забрудненість місця злочину чи про змову. Вони бачать тільки те, що бажають бачити, сліпі до незручної, невблаганної правди.

Та ранкові пошуки у «Гуглі» наводили на думки про істинні причини одержимості Бристоу цим Бігуном. Його сестра досліджувала своє біологічне коріння, навіть знайшла свою мати, яка, навіть якщо відкинути пристрасть преси до сенсаційних перекручень, видавалася не надто симпатичним персонажем. Понад сумнів, одкровення на взір тих, що їх знайшла вранці Робін, не були приємними не лише для Лендрі, а й для її прийомної родини. Чи не міг Бристоу через власну неврівноваженість (Страйк себе не обманював — на людину душевно стійку цей чоловік точно не скидався) вирішити, що Лула, якій так поталанило, спокушала долю? Що вона кликала біду, коли намагалася розкрити таємниці свого походження; що пробудила демона з далекого минулого, який її і вбив? Чому чорношкірий чоловік неподалік Лули так непокоїв Бристоу?

Страйк і Робін дедалі глибше заходили на територію багатіїв і от нарешті опинилися на розі вулиці Кентигерн-Гарденз. Як і на Белламі-роуд, тут панувала атмосфера пихатої, самовдоволеної заможності. Будинки були пізньовікторіанські, з червоної цегли, оздоблені каменем, з вікнами під важкими сандриками та з кам’яними балконами на всіх чотирьох поверхах. Кожний вхід оточували біломармурові портики, по три білі сходинки вели з тротуару до лискучих чорних дверей. Усе було дороге, доглянуте, чисте, впорядковане. Виднілося хіба кілька запаркованих машин: натяк на те, що заїхати сюди можна лише за перепусткою.

Захисні стрічки та юрби журналістів більше не відділяли номер 18 від сусідніх будинків, і він повернувся до їхнього ґречного товариства.

— Балкон, з якого вона випала, на четвертому поверсі,— сказав Страйк,— це десь сорок футів висоти.

Він оглянув красивий фасад. Робін відзначила, що балкони на трьох верхніх поверхах були неширокі, місця між вікном і балюстрадою ледве вистачало, щоб стати.

— Справа в тім,— пояснював їй Страйк, мружачись на балкон високо над їхніми головами,— що коли штовхнути людину з такої висоти, не факт, що вона помре.

— О, хіба ні? — запротестувала Робін, міряючи поглядом чималу відстань між балконом і тротуаром.

— Ви здивуєтесь, але ні. Я місяць пролежав поруч з одним валлійцем, якого знесло вибухом саме з такої висоти. Розтрощило ноги й таз, сильна внутрішня кровотеча, але він досі з нами.

Робін глипнула на Страйка — чого це він місяць десь пролежав? Але детектив того не помітив, бо похмуро дивився на вхідні двері.

— Кодовий замок,— промимрив він, вказуючи на металевий квадрат з кнопками біля дверей,— а над входом камера. Бристоу про цю камеру нічого не казав. Можливі новини.

Кілька хвилин він стояв перед громаддям червоноцегляних фасадів цих дивовижно дорогих фортець, обмірковуючи теорію за теорією. Чому, власне, Лула Лендрі вирішила оселитися тут? Сонна, традиційна, задушлива вулиця Кентигерн-Гарденз була природнім місцем для багатіїв інакшого штабу: російських і арабських олігархів, корпоративних магнатів, що живуть почасти у місті, почасти у заміських маєтках, і заможних старих дів, які тихо догнивають серед колекцій творів мистецтва. Йому здався дивним такий вибір житла для двадцятитрьохрічної дівчини, яка, згідно з усіма статтями, що їх читала вранці Робін, оберталася серед людей творчих і чиє знамените відчуття стилю було скоріше вуличним, ніж салонним.

— На вигляд усе добре захищене, правда? — сказала Робін.

— Так. І це коли не брати до уваги юрбу папараці, які тієї ночі стояли тут на варті.

Страйк відкинувся на чорну огорожу номера 23, вглядаючись у номер 18. Вікна колишньої оселі Лендрі були вищі, ніж на інших поверхах, а балкон, на відміну від інших, не прикрашали фігурні кущики. Страйк витягнув з кишені пачку цигарок і запропонував Робін; та похитала головою, здивована, бо не бачила, щоб він палив у офісі.

Підкуривши і глибоко затягнувшись, Страйк сказав, не зводячи очей зі входу:

— Бристоу гадає, що тієї ночі туди хтось заходив — непомічений.

Робін, яка уже вирішила, що у будівлю ніяк не проникнути, подумала була, що зараз він ту теорію розкритикує, але помилилася.

— Якщо