Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка] - Джером Клапка Джером

Вишивку, що її наша старша дочка робила на уроці рукоділля, називатимуть «гобеленом епохи Вікторії» і оцінюватимуть фантастичною сумою. Білі з синім пивні кухлі з сьогоднішніх придорожніх шинків колись будуть вишукувати, вищерблені й розколоті, і продавати на вагу золота, й багаті люди питимуть із них найдорожчі вина. Туристи-японці поскуповують усі «подарунки з Ремсгіта» і «згадки про Маргіт», які збережуться доти, і вивезуть їх до Ієддо як англійські старожитності…

Нитка моїх міркувань раптом урвалась, бо Гарріс кинув весла, зсунувся з лавки назад і впав на спину, задерши вгору ноги; Монтморенсі заскавчав і перекинувся через голову, а кошик, що стояв зверху, підскочив, і з нього посипалось усе.

Я трохи здивувався, але не розсердився. Я тільки сказав досить добродушно:

— О! А це що таке?

— Що таке? Ах ти ж…

Ні, мабуть, не варто повторювати, що сказав Гарріс. Я справді був винен, не заперечую; але ніщо не може виправдати різкості й брутальності висловів, надто в устах людини, шо може похвалитись таким добрим вихованням, яке дістав, наскільки мені відомо, Гарріс. Я задумався про інше і, цілком природно, забув, що повинен стернувати. Результат був той, що чимала частина нашого човна опинилась на сухому. Якусь хвилину нам важко було сказати, де кінчаємось ми і де починається лівий берег Темзи, але кінець кінцем ми те зрозуміли і відокремились від берега.

Одначе Гарріс сказав, що він гріб уже доволі і час попрацювати мені. Тому я зійшов на берег, узяв буксирну линву й потяг човен далі, повз Гемптон-Корт. Який гарний старий мур тягнеться там понад річкою! Щоразу, минаючи його, я дивлюсь на нього з великою втіхою. Такий принадний, барвистий, милий старий мур! Чарівну картину він являє, прикрашаний цятками лишайників, і зеленим мохом, і молоденьким пагінцем винограду, що несміливо визирає ось тут через верх, цікавий побачити, що робиться на сповненій життя річці, і суворим старим плющем, що чіпляється за камінь он там далі. На кожних десяти ярдах того старого муру можна розрізнити півсотні відтінків. Якби лиш я вмів малювати, володів слівцем, пензлем і фарбами, я б зробив прегарний етюдик із того муру. Я часто думав, що радо жив би в Гемптон-Корті. У нього такий мирний, спокійний вигляд, і так приємно потинятись по ньому рано вранці, коли ще не людно.

А втім, навряд чи був би я задоволений, якби мені справді довелось там жити. Там, певне, страшенно похмуро, моторошно й гнітюче вечорами, коли лампа відкидає таємничі тіні на обшиті темним деревом стіни, а в холодних кам’яних коридорах лунає чиясь далека хода, то наближаючись, то завмираючи, і тоді лише биття вашого серця порушує мертву тишу.

Ми, люди, — діти сонця. Ми любимо світло і рух. Ось чому ми тіснимось у містах та містечках, а села рік у рік безлюдніють. На сонці, вдень, коли Природа ‘скрізь довкола нас жива й діяльна, нас ваблять розлогі узгір'я й густі ліси; але вночі, коли мати земля заснула, а ми ще не вклалися спати, — о, тоді світ здається таким пустельним, і нам робиться страшно, мов малим дітям у безлюдному домі. Ми сидимо й плачемо, і нам хочеться на освітлені газом вулиці, хочеться слухати людські голоси, чути, як б’ється пульс життя. Ми почуваємо себе такими безпорадними, такими маленькими у великій тиші, коли нічний вітер шелестить у темному гіллі дерев. Довкола блукають примари, і їхні тихі зітхання навівають нам смуток. Збираймося ж у великих містах, розпалюймо велетенські вогнища з мільйонів газових ріжків, і кричімо, й співаймо хором, і бадьорімося.

Гарріс запитав мене, чи я коли бував у Гемптон-Кортському лабіринті. Він сказав, що один раз був там — водив гостя з провінції, свого родича. Насамперед Гарріс вивчив план. За тим планом лабіринт здавався зовсім простим — таким сміховинно простим, що шкода було платити два пенси за вхід. Гарріс гадає, що той план, мабуть, надруковано в жарт, аби тільки збивати людей з пуття, бо справжній лабіринт нітрохи на нього не схожий. Своєму родичеві він сказав:

— Сходимо туди, щоб ти міг похвалитися, що був там, але нічого хитрого там нема. Казна за що його й лабіринтом називають. Треба тільки повертати щоразу праворуч, і все. Походимо там хвилин десять, а потім підемо кудись підобідати.

Зайшовши до лабіринту, вони незабаром зустріли людей, які сказали, що ходять гам добрих три чверті години й раді б уже вийти. Гарріс запропонував їм іти за ним, якщо хочуть: він щойно ввійшов, але скоро вертатиметься і виведе їх. Вони подякували й пішли слідом.

Дорогою вони підбирали ще багатьох, що вже хотіли вибратись на волю, і врешті зібрали всіх, хто був у лабіринті. Люди, що вже втратили всяку надію визволитися звідти й побачити свій дім і своїх друзів, підбадьорювались, угледівши Гарріса та його супутників, і, благословляючи його, приставали до процесії. Гарріс казав, що їх набралося душ двадцять; а одна жінка з маленьким дитям, що проблукала там цілий ранок, навіть узяла Гарріса під руку, так боялася знову загубитись.

Гарріс весь час повертав праворуч, але виходу не було й не було, і його родич сказав, що цей лабіринт, мабуть, дуже великий.

— Ще б пак, один з найбільших у Європі,— відказав Гарріс.

— Певне, що так, — погодився родич, — бо ми вже пройшли добрих дві милі.

Гаррісові вже й самому було трохи дивно, але він не здавався, аж поки вони побачили долі недоїдену булочку і Гаррісів родич заявив, що цю саму булочку він помітив сім хвилин тому.

— Не може бути, — заперечив Гарріс; але жінка з дитиною підтвердила, що так воно і є: цю булочку вона забрала в малого й кинула якраз перед тим, як зустріла Гарріса. І додала, що краще було б їй не зустрічати його, бо він, мовляв, брехун. Гарріс розлютився, вийняв план

і почав пояснювати свій принцип.

— План, може, й добрий, — озвався один з його супутників, — якби ж тільки знати, в якому саме місці ми перебуваємо.

Гарріс того не знав, а тому сказав, що найкраще буде вернутись до виходу й почати спочатку. Пропозиція почати спочатку була сприйнята без великого захвату, але з тим, що краще вернутись до виходу, весь гурт погодився одностайно; отож вони повернули назад і знов поплентались