Хід королем - Майкл Доббс

ГРУДЕНЬ: ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ

Цьогоріч святкування було приглушене. Майкрофт, у якого поменшало роботи відтоді, як журналісти позакидали свої комп'ютери для того, щоб поблукати в тисняві різдвяних іграшкових розпродажів і караоке-барів, безцільно брів мокрими вулицями в пошуках... він не знав, чого саме. Бодай чогось, що висмикнуло б його з могильної тиші дому. Розпродажі почалися рано, ще до Різдва, але замість клієнтури під дверима крамниць юрмилися зграї молоді з північним акцентом і брудними руками, які просили грошей. Чи просто Майкрофт через зайнятість не помічав їх раніше? Він спробував дорогою навідатися до магазинів на Кінґз-роуд, але швидко впав у відчай. У нього не було навіть натяку на ідею, чого, власне, можуть хотіти його діти, що їх цікавить і як узагалі вони з матір'ю святкуватимуть Різдво. «З матір'ю», а не «з Фіоною». Він помітив, наскільки легко перейшов на лексикон нелюбів. Він дивився у вітрину крамниці: скло пропонувало провокаційну жіночу білизну,— цікаво, чи справді таке носить його донька; раптом його роздуми урвала дівчина, яка, попри макіяж і помаду, видавалася ненабагато старшою за шістнадцятирічну. Було холодно і сльотаво, але вона розстебнула поліетиленовий плащик.

— Драстуй, сонечко. З Різдвом. Не хоч' нічо' нахромити на вершечок своєї ялинки? — вона смикнула плащ, оголивши великий шматок молодої білої шкіри.— Спеціальний різдвяний розпродаж. Лишень тридцять фунтів.

Майкрофт довго задивлявся, подумки роздягаючи її до кінця, відгортаючи плащ, відкриваючи жінку, яка під пластиком, штучною шкірою і макіяжем зберегла всю енергію і привабливу пружність юності, рівні білі зуби й усмішку, яку майже можна було сприйняти за щиру. Понад три дні він ні з ким ні про що не говорив, окрім як про бізнес, і знав, що нестерпно знудьгувався за товариським спілкуванням. Навіть гризня з дружиною про марку зубної пасти була б кращою, ніж мовчанка, ніж нічого. Йому потрібно якогось людського контакту, дотику, і він більше не почуватиметься винним — не після вистави, яку йому влаштувала Фіона. Потрібен шанс якимось чином узяти у неї реванш, стати кимсь більшим, аніж просто дурним рогоносцем. Майкрофт подивився ще раз на дівчину — і тут, попри думки про помсту, його накрила бридливість. Думка про наготу дівчини, її пипки, волосся на тілі, шорсткі пахви, її запах раптом викликала в нього нудоту. Він запанікував від сорому через цю непристойну пропозицію — а раптом хтось бачив? — але ще більше від подиву, що його почуття такі сильні. Він збагнув, що дівчина йому фізично огидна,— чи це просто тому, що вона тієї самої статі, що і Фіона? Він намацав п'ять фунтів, сунув їй у руку і виплюнув:

— Іди собі! Заради Бога... йди собі!

Тоді його ще більше охопила паніка: він усвідомив, що хтось міг бачити, як він давав ці брудні гроші, тож розвернувся та втік. Вона майнула слідом за ним, гукаючи, не воліючи проґавити свій шанс ще на щось розвести дивака, який за так обдаровує п'ятірками. Він пробіг сімдесят ярдів, перш ніж збагнув, що клеїть дурня; тоді вийшов на вулицю й побачив двері питного клубу. Він засапано кинувся туди.

Проігнорував сардонічний погляд чоловіка, який прийняв у нього пальто, і попрямував до барної стійки, де замовив собі віскі. Минув час, доки Майкрофт відхекався й повернув собі самовладання, щоб роззирнутися, чи не пантрує за ним чиєсь око. Сам клуб був усього-на-всього підрихтованим пабом з чорними стінами, безліччю дзеркал і сліпучими вогнями дискотеки. В одному кінці зали був танцпол, але не працювали ні освітлення, ні музичний автомат. Було ще рано — навряд чи набиралася жменька клієнтів, які неуважно витріщалися на один з безлічі телевізійних екранів, де показували старий фільм з Марлоном Брандо — без звуку, щоб не перебивати різдвяної музики, яку персонал крутив для власної розваги. На стінах були великі фотографії Брандо, убраного в мотоциклетну куртку: роль в одному з ранніх фільмів,— а також плакати Преслі, Джека Ніколсона й кількох інших кінозірок замолоду, не відомих Майкрофту. Це на подив відрізнялося від джентльменських клубів Пелл-Меллу[9], звичних для Майкрофта. Стільців не було: це був водопій, призначений для того, щоб стояти або рухатися, а не марнувати вечір на чапіння над одною півпінтою. Йому це навіть сподобалося.

— Ви зайшли наче поспіхом,— заговорив чоловік років за тридцять, зовні презентабельний, з акценту — родом з Бірмінгема, який стояв поруч.— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

Майкрофт знизав плечима. Він досі був приголомшений отією несподіваною зустріччю й не відчував достатньо упевненості, щоб нагрубіянити й відвернутись од доброзичливого голосу. Незнайомець був недбало, але дуже охайно вбраний, його тісні джинси бездоганно облягали тіло, як і білосніжна сорочка з високо й ретельно закасаними рукавами. М'язи в нього чітко вирізнялися, демонструючи добру форму.

— Ви мали такий вигляд, ніби тікали від чогось.

Віскі додало Майкрофту бадьорості, зігріло його, і він розпружився. Він розсміявся:

— Та від жінки. Намагалася мене підчепити!

Вони обоє засміялися, і Майкрофт помітив, що незнайомець уважно роздивляється його. Він не був проти: очі були теплі, співчутливі, зацікавлені. І незвичні. З золотаво-карим відтінком.

— А зазвичай усе навпаки. Жінки від мене тікають,— провадив він.

— Схоже на те, що ви ще той джиґун.

— Ні, я не те хотів сказати...— Майкрофт закусив губу, раптово відчувши біль і приниження від самоти на Різдво.— Від мене пішла дружина. Двадцять три роки разом прожили.

— Співчуваю.

— Не варто. Ви не знаєте ні її, ні мене...— його знову заполонило сум'яття.— Прошу вибачення. Я поводжуся грубо.

— Не переймайтеся. Покричіть, якщо це допоможе. Я не заперечую.

— Дякую. Я мало так і не вчинив,— він подав руку.— Девід.

— Кенні. Просто пам'ятайте, Девіде, що ви не самі. Повірте, є тисячі таких, як ви. Почуваються на Різдво самотньо, коли в цьому й потреби нема. Одні двері зачиняються — інші відчиняються. Думаю, це схоже на початок нового витка.

— Ще один мій знайомий казав дуже схоже.

— Отже, це правда.

Усмішка в Кенні була широка, невимушена, яка пашіла життєрадісністю, і він просто з пляшки відсьорбував екзотичне мексиканське пиво, де плавала скибочка лайма. Майкрофт подивився на своє віскі й подумав, чи не скуштувати чогось іншого, але потім вирішив, що вже надто старий, щоб міняти звички. Він спробував пригадати, чи давно знайомився бодай з кимсь поза роботою.

— А хто ви за фахом, Кенні?

— Бортпровідник. Жива реклама з прапором Британської