Хід королем - Майкл Доббс

— Містер Лендлес уже збирається йти, гадаю,— озвався Стемпер біля батареї.

— Пробачте,— повторила Мортіма.

— Не переймайтеся,— відповів Лендлес, не спускаючи очей з її чоловіка.— Я не можу лишитися. Я щойно дізнався, що мене ще очікує похорон.

Розділ шостий

Монарх живе в позолоченій клітці. Щастя залежить від того, на що він більше задивляється — на товщину позолоти чи на розмір ґрат.

— Я не волію цього чути, Девіде.

Це було абсурдно. Майкрофт перебував у сум'ятті, охоплений стількома невисловленими сумнівами й напівстрахами, які чи то не міг, чи то не наважувався усвідомити та про які мав поговорити з королем для порятунку їх обох. Однак усе звелося до того, що він подужав вичавити з себе кілька слівець разом з ковтком хлорованої води, плаваючи у хвилях палацового басейну. Свій щоденний графік тренувань король порушив лише в одному: перейшов з кроля на брас, що дозволило Майкрофту підлаштуватися під темп. Саме жорстка дисципліна дозволяла королю тримати себе у чудовій формі, й він змушував усіх, хто йому служив, також не відставати.

Король був затятим ревнителем шлюбу — це одна з вимог до його посади, як монарх полюбляв казати,— і Майкрофт визнав за необхідне дещо запропонувати.

— Це на краще, сір,— наполягав він.— Я не можу допустити, щоб ви переймалися через мої особисті труднощі. Мені потрібно трохи часу, щоб навести в себе лад. Для всіх буде краще, якщо я звільнюся.

— Я не згодний,— король виплюнув воду, нарешті вирішивши закінчити розмову на суходолі, та поплив до мармурового борту басейну.— Ми дружимо з університетської лави, і я не збираюся викидати останні тридцять років лише тому, що якийсь гадючий пліткар, якийсь газетяр, може дізнатися про твої особисті проблеми. Я здивований, що ти взагалі подумав, ніби я розглядатиму такий варіант,— досягнувши східців, він востаннє занурив блискучу голову під воду.— Ти — частина правління цієї фірми, і так буде й надалі.

Майкрофт струсонув головою, як собака, намагаючись промити очі. Не тільки шлюб, звісно, а й інші проблеми, що навалилися на нього, примусили його почуватися наляканим і нещасним. Якщо він не міг бути до кінця чесним із собою, то як сподіватися, що король зрозуміє? Але він повинен був спробувати.

— Зненацька все змінилося. Домівка. Вулиця. Друзі. Навіть я сам, у своїх очах, змінився. Так наче мій шлюб був лінзою, через яку на світ можна було дивитися по-особливому, а тепер, коли це скло зникло, нічого не здається таким, як було. Це трохи лякає...

— Мені дійсно прикро через Фіону. Адже я хрещений батько твоєї старшої дитини, це мене стосується,— король потягнувся по рушник.— Але, чорт забирай, у жінок якісь свої чудернацькі примхи, і я не можу стверджувати, що розумію їх. Одне я знаю, Девіде: тобі не слід самотою продиратися через свої проблеми, лишаючи позаду не лише свій шлюб, а й самого себе,— він поклав руку Майкрофту на мокре плече. Контакт був дуже близький, а голос звучав стурбовано.— Знаєш, Девіде, ти завжди мене розумів. Я відомий на весь світ, але мене розуміє обмаль людей. А ти, ти розумієш. Ти мені потрібен. Я не дозволю тобі звільнитися.

Майкрофт дивився на худезне обличчя свого друга. Він подумав, що через худорлявість король видається старішим, особливо зараз, коли волосся в нього стало так рідшати. Так наче пічка всередині короля горіла надто швидко. Можливо, він занадто переобтяжує себе турботами.

Занадто переобтяжує себе турботами — чи можливо це? Фіона вкинула Майкрофта у вир, і він щосили борсався в глибочині, не в змозі намацати дно. Його осінило, що він ніколи й не торкався дна — за все своє життя. Раніше він не надто цим переймався, проте усвідомив це зараз, і оце раптове усвідомлення змусило його запанікувати й подати у відставку, поки він остаточно не потонув. Його емоційне життя не мало ні форми, ні змісту, ні коріння. Хіба що тут, у Палаці, де його підтримують, усе інакше. Людина, яку в коледжі він одного разу повністю вдягнену вкинув у крижану воду фонтана і яка вилізла, випльовуючи в'юнкі водорості та вчепившись у сидіння від унітазу, тепер зізналася, що турбується за нього,— зізналася стримано, бо звикла стримуватися все життя. І зненацька виявилося, що це важливо, дуже важливо.

— Дякую, сір.

— Я не знаю жодного подружжя, королівського чи посполитого, яке не пройшло б таку м'ясорубку; легко вирішити, що ти сам по собі, забути про те, що практично всі твої знайомі самі колись стрибали крізь такі обручі.

Майкрофт згадав, скільки своїх подружніх ночей вони з Фіоною провели окремо, і подумав: а що її бентежило у такі ночі? І справді було чимало обручів. Але навіть не це його хвилювало. То що ж тоді?

— Ти потрібен мені, Девіде. Я все життя чекав, щоб опинитися на цьому місці. Хіба ти не пам'ятаєш безсонних ночей, проведених в університеті, коли ми сиділи за пляшкою університетського портвейну[5] і балакали, чим ми займемося, коли матимемо можливість? Ми, Девіде, ти і я. Зараз виринула можливість, ми не можемо її відкинути,— він зачекав, доки ліврейний лакей внесе срібну тацю з двома кухликами трав'яного чаю і поставить її на столик біля басейну.— Якщо з Фіоною справді все, спробуй це забути. Дивися вперед, як я. Я не можу розпочати найважливіший період свого життя, утративши одного зі своїх найдавніших і найнадійніших друзів. Так багато належить зробити нам обом!

Він почав енергійно обтиратися рушником, буцімто вирішив розпочати той найважливіший період негайно, тої ж таки хвилини.

— Нічого зараз не вирішуй. Вирішиш за кілька місяців, а якщо все ж таки відчуєш, що тобі треба відпочити, ми це владнаємо. Але повір мені: лишайся зі мною. Усе буде чудово, обіцяю.

Майкрофта це не переконало. Хотілося кудись утекти, але не було куди і до кого. І думка про те, чим це може закінчитися, якщо він утече задалеко, приголомшувала його. Після стількох років він звільнився, і він не знав, чи дасть собі раду зі свободою. Він стояв, зважуючи свої сумніви проти впевненості суверена, а вода крапала з носа і текла по вусах. Не було відчуття курсу — лише відчуття обов'язку.

— Отже,