Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Ґорсе, ти знаєш, хто цей чувак. Він…

Той замість фінальної крапки пересмикнув затвор пістолета.

— Ти мене покликав, я прийшов. Тепер ми тут головні. Я ніколи не дозволю сраному флікові втручатись у військову операцію. Дай профі зробити свою справу.

Гвинтокрил опускався. Краєвид проступав дедалі виразніше. Прибережні ліси. Асфальтована дорога. Поля й дачні будиночки. Справжній лабіринт.

— Приземлюємося, — оголосив Ґорс. — Спустимося та поглянемо зблизька, чи я не помилився.

Він зробив загадковий жест, який викликав метушню на лавах. Солдати опустили забрала шоломів швидко, ніби зарядили зброю. Ерван глянув на брата, який, здавалося, теж набрав кілька балів на своїй особистій шкалі Ріхтера.

Війна починалася. За умови, що ворог там.

За кілька хвилин Лоїк та Ерван уже бігли схилом, ледь не ламаючи собі ноги об каміння, прямували до шляху, що проходив узбережжям. Перетнули асфальтову стрічку — жодної автівки — й пішли стежкою, що вела в гущавину підліску. Ерван мимоволі кинув останній погляд на пляж, де й досі гула «Super Puma», здіймаючи довкола себе стовпи водяного пилу. Солдати вже зникли.

Здолали кілька метрів під прикриттям, знову вийшли на ланди, схожі на ще одне море. Обмерзла трава де-не-де виблискувала масними брижами. З землі, ніби рифи, здіймалися гребні граніту.

Видершись на вершину ще одного горбка, вони озирнулися на сто вісімдесят градусів: ліс, поля, зачинені будинки. Жодної живої душі. Не видно ні солдатів, ні тим паче Фарабо. Захекані, вони перезирнулися. Не мерзли в цьому водонепроникному однострої, — але вже були виснажені.

Брати рушили далі, не перемовившись і словом. Головне — не зупинятися й ні про що не думати. Ерванів GPS давав не більше інформації, ніж звичайна туристична карта. Ні позицій Ґорса та його людей. Ні вказівок щодо маршруту. Їх вела тільки підсвічена точка, що вказувала на розташування Інституту Шарко — вони перебували приблизно за кілометр від ЗПП, на південний схід від цілі.

Ерван прийняв рішення: зійшовши зі стежки й перетнувши поле, вони могли виграти час і наздогнати справжню облаву. Фарабо вочевидь вже всього за кількасот метрів від закладу. Ерван мовчки показав Лоїку на екран і зробив недвозначний жест. Вони побігли, потріскуючи підошвами в жорсткій траві.

Сосняк. Тепер їхні кроки глушила мертва глиця. Дерева стояли на достатній відстані одне від одного, але їхні гілки сплелися в щільне мереживо, яке просіювало світло, ніби павутиння. Цієї миті Ерван пригадав бідолашних новачків, напівроздягнутих і вкритих лайном, переслідуваних у ландах Ґорсом і його мисливцями. Зараз вони з Лоїком опинилися не в набагато ліпшому становищі, тож якби натрапили на Фарабо, усе завершилося б далебі не кількома пострілами з пістолета для пейнтболу. Раптом він зрозумів: Ґорс і не мав наміру їм допомагати. Він не забув своїх думок про помсту. Покинув їх без зброї та підтримки, здогадуючись, що Ерван, неспроможний відмовитися від сутички, якось викрутиться й наздожене Фарабо ще до інституту. Озброєного Фарабо, який пристрелить їх без вагань. Ґорс, військовий стратег, віддав Морванів до рук їхній долі — тобто їхнього вбивці. Всього двоє…

Вийшли з лісу — і краєвид раптово змінився. Перед ними відкрилася лука з високими травами, з чотирьох боків оточена лісом, на якій мирно паслися корови. Цей спокій здався Ерванові поганою прикметою: ще одне запрошення спочити на лаврах. Він пройшов під колючим дротом і зупинив Лоїка жестом, як зупиняють бійців правоохоронних структур.

— Ти залишаєшся тут.

— Але…

Ерван над огорожею передав йому рацію.

— Можливо, Фарабо зачаївся десь тут. Якщо побачиш його, скористайся рацією. А я піду далі.

— Чому сам?

— Бо ми не знаємо, де цей виродок. Він може вискочити бозна-звідки, будь-якої миті. Не варто гратися в мішень на відкритій місцевості удвох. Коли дійду до огорожі навпроти, подам тобі знак, і ти до мене приєднаєшся.

Лоїк з невдоволеним виразом все-таки погодився.

— Залишайся під соснами, спостерігай за галявиною, поки я йтиму.

Не чекаючи на відповідь, він зірвався з місця, залишив брата біля огорожі. За кілька кроків уже забув про море, пляж, скелі. Це могло бути будь-яке пасовисько в центрі Франції. Уся небезпека, здавалося, також зникла. Під синім небом з легкими хмаринками, в оточенні дійних корівок важко себе переконати, що на тебе чигає вбивця-психопат. Поки що Ерван ризикував щонайбільше вступити в кізяк.

Утім, опинившись посеред поля, він сповільнився, знову відчув себе на видноті — навіть здалося, що за ним стежать. Та до лісу залишалося метрів із двісті. З такої відстані його неможливо було дістати.

Він знову рушив до дальнього кінця огорожі, за логікою, наближаючись до потенційної загрози. Але, врешті-решт, які в них шанси натрапити на Фарабо? Жодних. Хіба що вбивця вирішив влаштувати пікнік на їхньому шляху.

Дійшовши до колючого дроту, Ерван втратив усю свою рішучість. Він саме нахилявся, щоб пройти під огорожею, коли куля влучила просто в груди.

Ерван розвернувся навколо власної осі, але, хоч як це дивно, не впав. Він хотів дістатися до укриття, але міг тільки стояти й хитатися. Хто саме стріляв? Звідки? Він подумав про Ґорса і його снайперські таланти. Ні, не Ґорс: кодекс честі не дозволив би йому пристрелити Ервана мов зайця.

Він сперся на колючий дріт: груди стискала задуха й роздирав біль.

Друга куля.

Його відкинуло назад, і він упав на спину. Постріл вібрував у наповненому сонцем повітрі. Лоїк мусив почути його. І що? Усе, що він може зробити, — це попередити Ґорса по рації та чекати у сховку. За скільки часу ті хлопці доберуться сюди? Дві хвилини? Три? П’ять? Десять? Точно достатньо, щоб умерти.

Ерван згрупувався й навкарачки поповз далі. Схопившись за стовп, оглянув узлісся — Фарабо ховався за кілька метрів, він був упевнений. Так і не подивився на рану. Радше намагався пригадати, чи його жилет захищає від куль. Нарешті підніс руку до тулуба. Складки тканини липкі й теплі: кров.