Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Ви, мабуть, до мене з проханням, – сказав нарешті князь, і Ковнірчук знітився, не знаходячи слів. – Ну, ну, я вас слухаю, не соромтесь, – тепло підбадьорив його.
– Важко мені у раввінському училищі, – зітхнув Ковнірчук. – Іновірці й іноземці ніколи не викликали в мене добрих почуттів. Я знаю, що, може, це гріх, але не розказати, як я від того страждаю. Я православний, ваша світлосте, – сказав він з палом, вибивши на очі вже дві сльози і не думаючи змахувати їх рукавом, – і мені нестерпно рівноважити в собі обов'язок терпимості зі щирою відданістю нашій вірі.
– О, я вас розумію, розумію! – підхопився князь. – Але саме таку людину, як ви, й треба ставити на таке місце. Щоб спуску їм не давати!
– А я м'який, ваша світлосте. Ще до смерті своєї любої дружини я виконував свої обов'язки зі щирою старатливістю, але тепер не стає мені на те сили… Отож я молю бога, щоб зняв із мене цей терновий вінець.
– Святі слова ви сказали, – розчулився князь. – Я хочу показати вас моїй дружині, вона в мене також щирої душі й високих чеснот.
Він відчинив двері й погукав Марію Іванівну, і за хвилину княгиня, висока, худа, в чорній одежі і з смутною усмішкою на вустах, переступила поріг кабінету. Ковнірчук зірвався, щоб поцілувати їй ручку, яка виявилася напрочуд холодна, суха й потемніла, але він змусив себе полюбити і її.
– Ось справжній богомолець, – сказав князь. – Це, Маріє Іванівно, той чоловік, про якого я вам розповідав. Уявіть собі, доля зробила його директором раввінського училища.
– Ах, сердешний! – сказала княгиня. – І ви не можете посприяти, мій любий?
– Я не можу? – спинився здивовано князь.
– Мені про вас Макар Євстигнейович багато гарного оповідав, – сказала тепло княгиня, дивлячись на Ковнірчука по-материнському. – Розказував про вашу щиру святобливість, а це в наші лихі часи не часто трапляється.
– Стараюсь, як можу, ваша милість, – схилив голову Ковнірчук.
– Тут до мене прийшло прохання призначити директором Житомирської гімназії якогось Ленсаля. Це що, іноземець?
– Він православний, ваша світлосте, – тихо сказав Ковнірчук.
– А чому в нього таке прізвище?
– Очевидно, іноземцем був хтось із його предків.
– Це достойна людина?
– Цілком, ваша світлосте. Як мені доводилося чути, свої обов'язки інспектора гімназії він виконує справно і старанно.
– Так, так, – заходив по кабінеті князь. – У Житомирській гімназії найбільша кількість покарань різками. Я вважаю, що це гідний виховний захід, але чи не чинить той ваш, як його…
– Ленсаль, ваша світлосте.
– Ага, Ленсаль, чи не чинить він екзекуцій із ненависті до нашого православного підростаючого покоління, як іноземець?
– Не можу того знати, ваша світлосте. Я до гімназії стосунку не маю.
Ковнірчук зітхнув, виявляючи щирий жаль від того, що не має стосунку до гімназії, а попечитель подивився на нього із захопленням.
– Ні, ви гляньте на нього, Маріє Іванівно. Чиста душа! Ви взяли б на себе директорство Житомирської гімназії?
– Коли вам буде те вгодно, ваша світлосте.
– О, я щиро того хочу! – сказав князь. – Коли на чолі гімназії стане така людина, як ви, буду за неї спокійний. А коли той Ленсаль достойний інспектор, то хай лишається ним, га? – Попечитель прискалив око, а княгиня лагідно захитала головою. – Я хотів би замістити всіх директорів такими людьми, як ви, – проголосив князь, – щоб там і духу не було вільнодумства. Як ви ставитеся до найновішої літератури й філософії?
– Може, моя думка видається різкою, – тихо сказав Ковнірчук, – але я вважаю, що найновіша література й філософія – це творіння сатани. Тих літераторів та філософів, за божим допустом, пущено у світ, щоб випробовувати наш дух, але ми, за його повелінням, маємо сталити нашу вірність та відданість богу й государю.
– Браво! Браво! – заплескав у долоні князь. – Лад – ось що головне у світі, а його буде більше тоді, коли менше стане вільнодумства. Порядок – вияв божого промислу серед людей, а розрух і бродіння – справа диявольська. Єдина істинна наука, пане, – це закон божий, і коли ми навчимо наших підлеглих слідувати кожній його літері, ми виконаємо своє призначення вчителів.
– Тим-то і важко мені бути директором раввінського училища.
– Ви вже не директор раввінського училища, а директор гімназії.
– Радий старатися, ваша світлосте.
– Скільки ви пробудете в Києві?
– Доки не оформляться документи, ваша світлосте.
– Приходьте до мене без церемоній. Мені любо буде з вами порозмовляти…
– Робите мені велику честь, ваша світлосте… Вік молитимусь за ваше здоров'я і здоров'я вашої прелюб'язної дружини…
Він не дозволив собі радісно всміхнутися, навіть коли вийшов у передпокій, бо ту усмішку міг би побачити хтось із слуг, він не дозволив собі розпрямити плечі й піти вільною ходою – мав тіло смиренно-згорблене, а обличчя благочестиве. Так він пройшов весь простір між будинком Матневського-Шашкіна і тим, де наймав квартиру, тут він теж не міг виявити радості, бо біля воріт стояв і цікаво на нього позирав двірник; він спустився по сходах, вийняв ключа й відчинив двері. На нього глянули всі ікони, що їх тут повісив, пахло воском і ладаном, і, вдихаючи на повні груди той доброданий запах, він відчув тихе щастя. По тому наблизив обличчя до дзеркала й уздрів своє аскетичне й сумне обличчя. Йому захотілося засміятися просто в те обличчя, висунути й показати самому собі язика, але він того не зміг учинити, бо відчув, що маска, яку одяг і носить ось уже з тиждень, з обличчя йому не скидається. Провів рукою, наче хотів перевірити, чи справді це так, але нічого від того не змінилося: на нього зорило все те ж строге й святенницьке обличчя. Тоді він раптом злякався, що князь, побувавши колись у Житомирі, виявить: у нього немає дітей, і цей страх відбився на його обличчі мукою. Тихо застогнав, і його губи почали ворушитися, проказуючи покаянну молитву. Він обвів поглядом стіну, завішану іконами, і подумав, що йому буде шкода розлучатися з цим
