Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— У мене склалося враження, що ви не розумієте, якою є насправді пані Корсо.
— Знаю її як свої п’ять пальців.
— Я про зовнішні показники. Трудові досягнення Емілії Корсо вражають. Захистила дипломи мовою, що не є рідною для неї. Після отримання французького громадянства займала посаду в Міністерстві сільського господарства, згодом — у Міністерстві соціальних справ. Нині друга особа в Державному секретаріаті, помічниця Міністра освіти. Безперечно, вона просуватиметься й далі.
— Ну то й що?
— А те, що ви — лише скромний комендант поліції.
— Один з найкращих у 36-му будинку!
Метр Жано поклала руки на шкіряну поверхню кольору зеленої пляшки. Наманікюрені нігті скидалися на криваво-червону шкаралупу краба. Коли вона встигала причепуритися? Чи були в неї діти? Чоловік? А як вона надумає розлучитися, хто її напахтить парфумами?
— Ніхто не сумнівається у вашій професійності, Стефане, — додала вона м’якше, — але ваш послужний список, так би мовити, зіграє проти вас…
— Не думаю.
— Кілька років ви працювали в комісаріатах, згодом — у БРШР, БПТЛ, а тоді — в Бригаді протидії наркозлочинам, тобто здебільшого перебували серед бандитів, збоченців і дилерів.
— Не серед них, а проти них.
— Це те саме. Ваше життя минає в отруйному середовищі. А тепер ви працюєте в Бригаді карного розшуку — тим гірше. Цілодобово стикаєтеся з убивцями.
Корсо зіщулився на кріслі, немов тупоголовий учень, що не хоче розмовляти з учителем. Останні слова ще раз упевнили його в тому, що він і так завжди знав: поліціянти існують лише для того, аби чистити стоки та забезпечувати спокій чесних громадян. Благородне покликання, однак воно перетворює їх на парій. Усі визнають, що між копами та злочинцями є потаємний зв’язок, родинна подібність.
— Вирішили познущатися з мене чи як?
— Лише дивлюся на справу очима судді. Геть не дивно, що вас уважно вивчатимуть: хто ви, чим займаєтеся.
— Йдеться про мене як батька, я пнуся зі шкіри, аби…
— Пані Корсо стверджує, що вас ніколи немає поруч і у вас жахливий розклад.
— Неправда. Завжди вертаюся наприкінці робочого дня, щоб побачитися з Таде й повечеряти з ним разом.
Адвокатеса розсміялася майже розчулено.
— Ніхто вам не повірить. Злочинці не працюють в усталений час.
— У Бригаді карного розшуку розклад завжди той самий. Я більше не сиджу в засідках і не бігаю за бандитами.
— Пані Корсо каже, що ви п’єте.
— Келих вина, зрідка. Не більше норми.
— Вона також запевняє, що ви вживаєте наркотики.
Корсо здригнувся: кокаїнове минуле, вбивство Мами, анонімне лікування.
— Брехня.
— Справді? — не повірила вона. — Ані смужки порошку вряди-годи?
— Я ішачив на Нарковідділ. Коли ночами чатуєш на продавця трави, щоб прихопити його, часом кортить збадьоритися. Але тепер усе позаду.
Жано перегорнула сторінку, а також виділила деякі рядки в документі.
— Вона стверджує, що ви небезпечний і тримаєте зброю.
— Якщо й тримаю, то лише для захисту невинних.
— Ви вбили п’ятьох людей. Її адвокат десь доп’яла протоколи, що засвідчують ваші подвиги. Пункти 33, 34, 35, 47 і 63. Мушу визнати: вона добре попрацювала.
Сімох, сонечко. Миттєво згадав убитого горопаху з автостоянки, що порпався в багажнику. Череп його приятеля розбився об стіну, і через відкритий рот у нього вийшов димок від пострілу.
— Лише виконував свої обов’язки, — захищався він. — Або я, або вони. До того ж уколошкав найзапекліших душогубів.
— Вона також дорікає, що ви зловживали силою.
— Знову неправда. Ніколи не даю волю рукам.
— Адвокат додала до справи цілу купу скарг на вас із боку підозрюваних, що…
— Та це ж найгірші покидьки! Хай їм грець, ви хоч уявляєте, з ким я щодня спілкуюся? Що ви собі думаєте? Гадаєте, що побалакаєте з ними ґречно — і вони вам усе розпатякають? Вулиця — суцільна боротьба. Моя сила слугує суспільному благу. Але в звичайному житті я не годен когось образити.
Адвокатеса нашкрябала кілька слів і знову заговорила:
— Проте є скарга від 4 січня 2016 року… Пункт 57 висновків. Емілія Корсо обстежилася в лікаря наступного дня. Він засвідчив, що…
Корсо нетерпляче змахнув рукою. На мить заплющив очі й пригадав той доленосний вечір, коли він її застукав, а тоді збагнув, як далеко Емілія може зайти в божевільних витівках: чхати вона хотіла, що в кімнаті поруч спить син. У ту мить він не бити її хотів, боявся тільки, що вона заподіє собі справжнього лиха.
— Вона сама себе мордувала.
— Тобто навмисно покалічила себе?
— Не зовсім так, як ви могли б подумати. Вона…
— Прошу?
— Годі. — Корсо схилився над письмовим столом і почув, як під кріслом зарипіли дерев’яні ніжки. Краплі поту виступили на корінцях волосся. — Не піду цим шляхом. Допоможіть мені знайти іншу зачіпку, аби я міг виграти справу.
— Якщо ви не хочете обвинувачувати суперницю, вигадайте щось надзвичайне, спробуйте виокремитися з натовпу простих смертних.
Тоді йому спало на думку:
— Ви щось чули про вбивство стриптизерки? Вчора мені доручили розслідувати справу.
— Сподіваєтеся знайти злочинця?
Досі не з’явилося жодної підказки, після зустрічі з Борнеком він ще більше занепав духом, а сам убивця розчинився серед мільйонів мешканців Іль-де-Франса.
— Я його заарештую.
— В такому разі ви можете сподіватися на перемогу. Героєві годі відмовити.
Він уже налаштувався йти, як вона додала:
— Зберіть свідчення на вашу користь. Знайдіть фотографії, де ви вдвох відпочиваєте, проводите час. Мені треба, щоб на світлинах ви були разом.
— Буде з цього якась користь?
— Якщо вам удасться спіймати вбивцю, світлини стануть у пригоді.
12
Він сів у машину й набрав номер Емілії: хотів спитати, о котрій годині міг би заїхати по сина. Навряд чи вона зацікавлена тепер вступати з ним у суперечки.
— Що тобі від мене треба? — спитала вона, щойно впізнала його голос.
— Телефоную, бо маємо якось домовитися цього вечора.
— Ти про що?
Корсо зачмихав носом — спокійно, прошу тебе.
— О котрій я можу забрати Таде?
Він почув її сміх. Притлумлений, крижаний, самотній — схожий на неї. Або на жарт, що зрозуміють лише свої.
— Літаєш у хмарах — навіть на календар не поглянув.
— Ти з мене не кепкуй, —