Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

Я вийшла на вулицю і швидко побігла до свого автомобіля. Я помітила, що Влад теж вийшов, але я вже сиділа за кермом і чимдуж розігналася. На щастя, він не встиг спіймати мене. Я набрала добрячої швидкості і летіла по дорозі. Мені не хотілося повертатися додому, тому я їхала навіть не знаю куди. В очах вкотре з'явилися сльози, які я зі всіх сил старалася стримувати. Згодом я зупинилася біля знайомого мені місця. Цей дуб височів в темноті і притягував до себе своєю містичністю. Я вийшла з машини і сіла біля дерева, охопивши коліна руками. Сльози лилися з моїх очей і я опустила голову на коліна. Мені хотілося виговоритися. Мені так хочеться розповісти комусь про свої почуття, про те, як сильно болить моя душа. Я підняла голову догори і серед гілок помітила декілька зірок, що яскраво світили в темноті. 
— Мені так важко.— сказала я в темноту.— Кожен день я страждаю від мук совісті. Хіба я думала,що так станеться? Я просто...була закохана. Дуже сильно. Я думала, що час допоможе і ця дурня пройде. Але не пройшло. Варто було йому знову з'явитися в моєму житті, як почуття повернулися. Хіба можна кохати людину, яка ненавидить тебе всім серцем? Хіба можна щось відчувати до того, хто приносить тільки біль та страждає? Хіба можна кохати людину, яка бажає твоєї смерті?..Так...І я в цьому впевнена. Та чи зможе він покохати мене? Чи зможе він пробачити мені? Чи захоче бути зі мною?... Ні...Я в цьому впевнена. Тоді для чого мучитись стільки? Я викину його зі свого серця і закрию його для нього. Я не заслужила того, що він робить зі мною і відтепер мені начхати на його помсту. Він думає, що ображати мене легко, але він навіть не уявляє, якого суперника собі нажив. Якщо Влад ненавидить мене, то я теж його ненавиджу. Яку він там мені гру пропонував? «Смерть за смерть»? Ну що ж, тепер пограємо!
Я піднялася з холодної землі і витерла всі свої сльози. Якщо він думає, що я слабка, то дуже сильно помиляється. Зібравшись з духом, я попрямувала до своєї машини. Я розуміла, що вечірка буде до самого ранку, тому поїхала прямо туди.
Автомобіль Влада стояв на загальній парковці і я відразу його помітила. Його чорний BMW добре виділяється з-поміж інших машин. Я підійшла ближче і витягнула з сумочки свої ключі від будинку. Я розуміла, що те, що збираюся зробити є досить ризикованим, адже сигналізація може спрацювати в будь-який момент. Хоча я дуже сильно надіюся, що Влад не поставив свій автомобіль на сигналізацію. Все ж таки не думаю, що на вечірці хтось би збирався його викрадати. Ну або добряче подряпати ключем. Я посміхнулася власним думкам і підійшла до машини.
— Ох, яка ж ти гарнесенька!— прошепотіла я.— Давай-но я огляну тебе зі всіх сторін. 
Витягнувши ключ і притиснувши його металевою частиною до заліза, я почала йти навколо автомобіля. Стук моїх підборів і звук дряпання викликав посмішку на моєму обличчі. Я почала сміятися з цієї ситуації.
— Бачиш, стала ще гарнішою!— сказала я і витягнула з сумочки листочок.
Я написала на ньому « Пограємо?» і причепила до лобового скла. Сигналізація, на щастя, не спрацювала. Я швидко сіла в свою машину і задоволено поїхала додому. 
Не знаю чому, але я зовсім не боялася того, як Влад відреагує на це. Більше того, мені б дуже хотілося побачити його шокований вираз обличчя. Вже давно у мене не було такого хорошого настрою. Я вирішила ще трохи прокататися і включила на повну гучність музику. Десь через годину я повернулася додому. Як завжди Кіра сиділа на кухні і їла якійсь цукерки. 
— Ти щось рано.— сказала до мене сестра.
— А що там робити?— відповіла я і сіла біля неї.
— А що роблять на вечірках? Танцюють, п'ють і знайомляться з хлопцями. — сказала Кіра і закотила очі.
— Я не п'ю і не танцюю. Ти ж знаєш. 
— А хлопці?
— Я про них не думаю. 
— А пора вже. В твоєму ж то віці вже всі мали по декілька хлопців. 
— А я чекаю на свого єдиного. — сказала я і посміхнулася.
— Дивись, а то не дочекаєшся. 
— Кіро, мені сімнадцять! В мене ще є багато часу для таких дурниць.
— А хіба кохання — це дурниці?
— Кохання рівнозначне стражданням. Можливо скоро ти це зрозумієш. 
— Ой, можна подумати все так печально. Хіба люди не щасливі, коли закохані?— сестра подивилася на мене і кинула в рот ще одну цукерку.
— Не завжди. — відповіла я.— Спочатку доля дає кучу складних випробувань і не всі можуть їх витримати і стати щасливими. 
— Господи, в тебе думки, як в тридцятирічної.— сказала Кіра і скривилась.
— Зате ти все у нас знаєш!— відповіла я і взяла одну цукерку. 
— Що з тобою?— вона здивовано подивилась на мене.— Ти ж їси солодке тільки по святах!
— Значить в мене сьогодні свято.— просто сказала я і взяла ще одну. — До речі, дуже смачні. Де ти їх нарила?
— І яке це в тебе свято?— Кіра підозріло подивилася на мене.
— Скажем так, підняла свою гордість. — я подивилась на неї і посміхнулася.— Приблизно так на сто відсотків.
— Дивна ти.— сестра подивилася на мене, як на божевільну.
— Ну яка вже є.— відповіла я і пішла до себе в кімнату. 
Зранку в мене теж настрій був хороший, а коли я побачила на парковці університету своє творіння, то взагалі була ледь не на сьомому небі від щастя. На чорному блискучому куску металу виднілися невеликі подряпини. 
Єва теж помітила мій дивний настрій і постійно питала що зі мною. Мені дуже хотілося поділитися з нею своїм сміливим вчинком, але тоді б доводилося розповідати історію п'ятирічної давності. 
— Що це з тобою сьогодні? Світишся вся!— спитала вкотре подруга, коли ми вже вийшли з університету. 
— Та нічого! Просто настрій хороший. Хіба я не можу веселитися?
— Ну це на тебе трохи не схоже. 
— Я що переважно зла?
— Та ні. Просто не звикла бачити тебе такою.
— Якою?— спитала я і закотила очі.
— Такою живою, радісною і безтурботною!
— Інколи треба змінюватися. 
— Щось мені підказує, що ти завжди була тою іншою. 
— Ага. — погодилась я.— Просто дуже довго спала, але нарешті проснулася. 
Ми засміялися і пішли на парковку. Там я побачила Влада і Артура. Вони стояли біля автомобіля і щось обговорювали. Ми з Євою посміхаючись пройшли попри них і, на диво, Влад навіть не зачепив мене. Коли я зустрілася з ним поглядом, то він дивно мені посміхнувся. Ну хіба ж я можу не привітатися зі своїм хорошим старим другом?
— Привіт, Владику!— сказала я і помахала йому рукою.
Я помітила, як він скривився він того, як я його назвала. Ну а що? В дитинстві він завжди був для мене Владиком.
— І тобі, Бодька. — він лукаво посміхнувся і сів у свою машину.
Я провела його поглядом і тільки тоді помітила, що Єва зупинилася біля колеса мого автомобіля.
— Що таке?
— В тебе шина пробита.— відповіла дівчина.
— Що?— заверещала я і подивилася на здуте колесо. — От, же ж придурок!
— Ти думаєш, що це хтось зробив?
— Угу. І я навіть знаю хто!
— Ну ми можемо попросити когось, щоб поміняв колесо.
— Єво, кого ми попросимо? Хіба нас хтось послухає?
— Я можу!— почули ми біля нас голос Артура.
— Ми самі справимось. — різко сказала Єва.
— Як хочете. Я лише хотів допомогти. — хлопець вже зібрався йти.
— Почекай!— сказала я.— Якщо тобі не важко, то допоможи, будь ласка.
— Нехай вона попросить!— він показав на Єву.
— Що? Я?— вона злісно подивилася на нього. — Та нізащо!
Я розуміла, що більше ніхто не захоче мені допомогти. Я подивилася на Єву і одними губами сказала « будь ласка».
— Ну гаразд.— згодилась вона і звернулася до хлопця. — Але я роблю це тільки заради неї. Артур, будь ласка, допоможи нам.
— Звісно, якщо сестричка просить.— він посміхнувся і прийнявся міняти колесо.
Це зайняло не дуже багато часу. Я подякувала йому за допомогу і пообіцяла Єві прийти завтра до неї, щоб зробити проект. 
Всю дорогу додому я їхала і думала, чи справді це Влад пробив мені шину? Але відповідь була надто очевидна. Звісно це все він. Наступного дня я вирішила залишити машину вдома. Кіра, як завжди, була не рада такій перспективі, адже їй довелося йти пішки. Та й мені теж. Після пар ми поїхали до Єви, щоб нарешті доробити і відкоригувати наш проект. Це зайняло досить багато часу і я навіть не помітила, як почало вечоріти.
— Давай я тебе підвезу. — сказала мені Єва.
— Та ні! Ти що? Мені ж звідси п'ятнадцять хвилин йти. — почала заперечувати я.
— Просто вже трохи темно і дощ здається буде.
— Якщо я зараз вийду, то якраз не потраплю під нього. 
— Ти впевнена? Може все-таки підвезти?
— Впевнена. В тебе ще тут багато справ. Тим більше ти на домашньому арешті.
— Я б могла відпроситися в мами.— сказала Єва.
— Не варто сперечатися з нею через мене. Я сама зможу добратися.— наполягала я.
— Гаразд. — погодилась Єва. — Але коли будеш вдома, то подзвони.
— Добре.
Я вийшла з її будинку і пішла на головну дорогу. На вулиці не було дуже темно, але відчуття якоїсь тривоги мене не покидало. Весь час здавалося, що за мною хтось спостерігає. Я декілька разів оберталася, але нічого не помічала. Я вже пройшла десь половину дороги, але ці кроки було знову чути. 
— Дано!— сказав голос за моєю спиною і я дуже добре знала кому саме він належав.— Нам треба поговорити.
Я повільно обернулася і побачила Влада, який стояв в декількох кроках від мене.
— Про що?— налякано спитала я.
— Ну, наприклад, про те, як ти подряпала мою машину. 
— Це не я!— схвильовано сказала я.
— Та невже?— хлопець підійшов ближче, а я відступила.— А хто ж тоді?
— Звідки мені знати?— обурено сказала я.
— Я по-твоєму схожий на ідіота? Ти думаєш, я не знаю, що це ти зробила.
— В тебе є якійсь докази, що це саме я?
— Якщо треба буде, то будуть!— різко сказав хлопець.— Чи ти думаєш, що в Артура вдома камер нема?
— Навіть якщо є, то мені байдуже.— я підійшла трохи ближче до нього.— Так! Це я подряпала твою машину! А знаєш чому? Тому що мене це все дістало! 
— Що саме?
— Твоя ненависть і моє...— я трохи запнулася і відчула, що на моє обличчя впали перші краплі дощу.
— Твоє що?— Влад підійшов трохи ближче, а дощ ставав все сильніше.
Я похитала головою і відвела погляд. Ми стоїмо обоє повністю промокші від дощу, але я не можу і слова вимовити.
— Твоє що?— знову спитав хлопець.
— Моє кохання, ясно?— закричала я, крізь шум крапель.— Я зі всіх сил стараюся викинути тебе зі своєї голови, зі своїх думок, але все марно! І я знаю, що це кохання є неможливим і нестерпним, тому що ти мене ненавидиш!
— Дано...— Влад підійшов ближче і охопив моє обличчя своїми руками.
— Це ніколи не зміниться. Ти ніколи не перестанеш мене ненавидіти.
— Дано!— перебив він мене.— Все не так, як ти думаєш.
— А як тоді?— продовжувала кричати я.— Ти ж постійно...
Не встигла я договорити, бо Влад раптом накрив мої губи своїми. Другий раз... Це вже другий раз, коли він мене цілує. Спочатку я хотіла його відштовхнути, але згодом повністю віддалася своїм почуттям. Він ніжно торкався своїми губами моїх, ніби просячи його впустити глибше. І я це зробила... Мені було так приємно, але водночас страшно. Ми стояли і цілувалися під дощем. Все могло б бути, як в кращих романтичних фільмах, якби реальність не була такою жорстокою.