Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

«Не дивуйтеся, містере Пікрофт, — сказав мій новий знайомий, — Рим будувався не за один день. Грошей у нашої компанії вистачає, але ми прагнемо витрачати їх не на утримання розкішних кабінетів. Сідайте. Записка від брата у вас?»

Я подав йому записку, і він уважно її прочитав.

«Ви, схоже, просто вразили Артура, — вимовив Гаррі Піннер. — А він, варто зазначити, прискіпливий. І я, схоже, дослухаюсь його поради. Можете вважати, що вас прийнято». — «Що входить до моїх обов’язків?» — спитав я. «Ви очолите нове відділення в Парижі, яке буде займатися постачанням англійського посуду в крамниці наших ста тридцяти чотирьох агентів у Франції. Договір буде підписано впродовж тижня. Поки залишайтесь у Бірмінгемі, займетеся справою». — «Якою?»

Він дістав із шухляди столу грубезний том у червоній обкладинці.

«Це адресна книга Парижа, — сказав він. — Біля кожного прізвища вказано рід занять. Випишіть імена й адреси усіх торговців залізними виробами». — «Але ж існують спеціалізовані довідники. Може, варто пошукати один із них?» — запропонував я. «Вони недосить надійні. Робіть те, про що я вас прошу. Результати надайте мені в понеділок до півдня. На все добре, містере Пікрофт. Сподіваюся, на вас чекає велике майбутнє в нашій компанії».

Я повернувся до готелю з книгою під пахвою та безліччю сумнівів у душі. З одного боку, мене прийняли на роботу, в кишені лежало сто фунтів, одначе у мене залишилось не дуже гарне враження про моїх роботодавців. Але я вирішив: нехай буде як буде — і взявся до роботи. Всю неділю я морочився з довідником, але до понеділка дійшов лише до букви «Н». Я пішов до свого нового начальника, який сидів у тій-таки порожній кімнаті, й одержав указівку працювати далі, а в середу з’явитися знову. До середи я не впорався, й дістав термінування до п’ятниці, а значить до вчорашнього дня. У п’ятницю я здав містерові Гаррі Піннеру роботу повністю.

«Дуже дякую, — сказав він. — Цей список буде для мене вельми корисним». — «Так, із ним довелось поморочитися», — сказав я. «Тепер я хочу, щоб ви склали перелік меблевих магазинів. У них також торгують посудом». — «Добре». — «І зайдіть до мене завтра близько сьомої, розкажете, як просувається справа. Тільки не перестарайтеся. Попрацюєте, а увечері сходіть до мюзик-холу».

Він осміхнувся, і я помітив, що на другому зубі зліва у нього стоїть велика золота пломба.

Шерлок Голмс потер руки, а я здивовано втупився в нашого клієнта.

— Розумієте, лікарю Ватсон, — пояснив він. — Коли ми розмовляли з тим типом у Лондоні, в його роті я бачив точнісінько таку пломбу на тому самому зубі. Ці двоє відрізнялись один від одного лише тим, що можна змінити за допомогою бритви або перуки, а статура й голос у них однаковісінькі. Загалом, я зрозумів, що це одна й та сама людина. Потім він випровадив мене з контори, і я вийшов на вулицю в цілковитій розгубленості.

Я повернувся до готелю, сунув голову під кран і намагався зрозуміти, що відбувається. Навіщо він відправив мене з Лондона в Бірмінгем? Навіщо приїхав туди сам? Для чого йому знадобилося писати листа самому собі? Нісенітниця якась! Аж потім мене раптово осяяло, що загадка, яка мені не під силу, для містера Шерлока Голмса — легка справа. Увечері я сів у поїзд, уранці приїхав до Лондона, і тепер разом із вами, джентльмени, повертаюся до Бірмінгема.

Коли маклер закінчив цю дивну історію, в купе ненадовго запанувало мовчання. Потім Шерлок Голмс відкинувся на м’яку спинку сидіння і з виразом гурмана, що зробив перший ковток рідкісного вина, покосився на мене.

— Цікаво, чи не правда, Ватсоне? — сказав він. — Думаю, ви погодитеся, що розмова з містером Артуром-Гаррі Піннером у конторі компанії «Франко-Мідландських залізних виробів» буде цікавою для нас обох.

— Але як це влаштувати?

— Дуже просто, — втрутився в розмову Голл Пікрофт. — Ви є моїми друзями й шукаєте роботу. Буде цілком природно, якщо я приведу вас до виконавчого директора.

— Згоден, — кивнув Голмс. — Кортить особисто поглянути на цього пана та спробувати збагнути, яку гру він замислив. Друже мій, скажіть, чим іще ви могли привернути до себе його увагу? Або, може... — Тут він замовк і просидів до Бірмінгема із відсутнім поглядом, дивлячись у вікно. Ми знову почули його голос тільки на Нью-стрит.

Близько семи вечора ми втрьох стояли на Корпорейшн-стрит.

— Немає сенсу підійматися завчасно, — сказав наш клієнт. — Він явно приходить туди тільки для того, щоб зустрітися зі мною. Ми нікого там не знайдемо... О, дивіться! — раптом вигукнув Пікрофт. — Ось він іде.

Він указав на приземкуватого чоловіка в добротному костюмі, який крокував протилежною стороною вулиці. Помітивши хлопчика, який продавав свіжий випуск вечірньої газети, чоловік перебіг через вулицю, спритно лавіруючи між кебами, купив газету та зник у дверях.

— Що я вам казав! — просяяв наш клієнт. — У будинку, куди він увійшов, якраз і розташована контора. Йдіть за мною!

Простуючи за ним, ми піднялися на п’ятий поверх і зупинились біля прочинених дверей. Пікрофт постукав, і ми переступили поріг порожньої кімнати — точно такої, як змалював наш клієнт. За єдиним столом сидів чоловік, за яким ми спостерігали на вулиці. Перед ним лежала розгорнута газета. Але коли він звернув на нас погляд, я побачив очі, сповнені надзвичайної скорботи й жаху. Такого жаху, ніби для нього настала фатальна хвилина. Лоб чоловіка блищав від поту, а витріщені очі шалено бігали. Він зиркнув на свого працівника так, наче бачив уперше в житті, й зі здивованого обличчя нашого супутника я зрозумів, що відбувається щось незвичне.

— Що з вами, містере Піннер? — закричав Голл Пікрофт. — Вам зле?

— Так, щось мені недобре. — Чоловік облизав пересохлі губи. Йому ледве вдалось опанувати себе. — Що це за пани з вами?

— Це містер Гарріс із Бермендсі, а це містер Прайс, він місцевий, з Бірмінгема. Вони мої друзі, досвідчені фахівці, але не так давно залишились без роботи й сподіваються, що, можливо, у вас знайдеться вакантне місце.

— Цілком можливо, цілком можливо. — По обличчю містера Піннера промайнула дивна усмішка. — Чим ви займаєтеся, містере Гарріс?

— Я — бухгалтер, — сказав Голмс.