Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

Чекати довелось недовго. Телеграму доставили, тільки-но ми допили чай. «Котедж знову залюднений, — було сказано в ній. — Знову бачив у вікні обличчя. Буду зустрічати потяг о сьомій. До вашого приїзду нічого не розпочинаю».

Містер Мунро очікував нас на платформі. Щойно ми вийшли з вагона, як він кинувся до нас, і ми побачили, що він блідий і вкрай схвильований.

— Вони все ще там, містере Голмс. — Мунро схопив мого друга за лікоть. — Дорогою сюди я бачив світло у вікнах.

— І що ви збираєтесь робити? — запитав Голмс, коли ми вийшли на дорогу.

— Увірвуся в будинок і з’ясую, хто там ховається. Я б хотів, аби ви при цьому були присутніми як свідки.

— І ви готові зробити це, попри слова дружини, що розкривати цю таємницю не на вашу користь?

— Так, готовий.

— Ну що ж, як на мене, ви маєте таке право. Правда є кращою, ніж невизначеність. Відразу ж підіймайтеся нагору. Звісно, наші дії йдуть урозріз із законом, але, я думаю, справа варта того.

Вечір видався темним, мжичило. З головної дороги ми звернули на вузький путівець, обсаджений густими кущами. Містер Мунро впевнено крокував попереду, а ми мовчки прямували за ним, намагаючись не відставати.

— Там мій будинок, — прошепотів він, указуючи на вогник, що миготів між гілками дерев. — А ось цей котедж, до якого я збираюсь увійти.

Путівець, описуючи дугу, вивів нас до будинку. Жовтий промінь, що падав на землю, свідчив, що двері котеджу прочинено. Одне з вікон верхнього поверху було яскраво освітлене. Раптом по фіранці, що затуляла вікно, промайнула тінь.

— Бачите! — вигукнув Мунро. — Там хтось є! Ходіть за мною, зараз ми про все дізнаємося.

Ми підійшли до дверей, але тієї-таки миті із сутінок виникла жіноча постать і ступила на освітлену доріжку. В темряві я не міг бачити її обличчя, але помітив, як благально вона склала руки.

— Заради всього святого, не роби цього, Джеку! — вигукнула вона. — Я знала, що ти приїдеш сюди цієї ночі. Довірся мені, любий, і тобі ніколи не доведеться шкодувати про це.

— Я надто довго вірив тобі, Бффі! — огризнувся Мунро. — Дай мені пройти! Я з друзями, й ми намагаємось покінчити із цим раз і назавжди!

Він відсунув дружину вбік і рушив до будинку. Коли Мунро рвучко розчахнув двері, назустріч йому вибігла інша жінка та спробувала загородити прохід, але він відштовхнув її, і наступної миті ми вже підіймалися сходами. Нарешті Мунро вскочив до освітленої кімнати другого поверху.

Це було невелике, але затишне приміщення. Його освітлювали дві свічки на столі й дві на каміні. У кутку, нахилившись над письмовим столом, сиділа маленька дівчинка. Обличчя її не було видно, бо коли ми увійшли до кімнати, дівчинка дивилася вбік, але ми розгледіли, що на ній одягнена червона сукня й довгі, по лікоть, білі рукавички. Коли дівчинка повернулась, я мимохіть зойкнув. Обличчя її було жахливого мертвенного кольору та здавалося виліпленим із глини. Але наступної миті загадка розв’язалася. Голмс, сміючись, підійшов до дівчинки, провів рукою в неї за вухом, маска зіскочила, і перед нами виникло чорне як вугілля обличчя маленької негритянки. Злегка розкривши рота, в якому блищали білосніжні зубки, дівча здивовано спостерігало за нашими перекошеними фізіономіями. Мунро застиг нерухомо, вхопившись рукою за горло.

— Боже мій! — нарешті вигукнув він. — Що це означає?

— Я поясню. — До кімнати рішуче ступила його дружина. Губи її були міцно стиснуті, голова погордливо піднесена. — Я намагалася відрадити тебе, але ти вчинив по-своєму. Тепер нам конче слід вирішити, що буде далі. Мій чоловік помер в Атланті. Але дитина вижила.

— Твоя дитина?

Бффі зняла зі своєї шиї срібний медальйон, натиснула на пружинку, і його кришка відскочила. Всередині виявилася фотографія надзвичайно вродливого чоловіка, риси обличчя якого безпомилково виказували в ньому нащадка африканців.

— Це Джон Геброн з Атланти, — сказала леді. — Я вийшла за нього тому, що більш шляхетного чоловіка тамтешня земля ще не бачила, і, доки він був живий, жодного разу не пошкодувала про це. Нам не поталанило, що в нашій дитині запанували ознаки його раси, але таке буває часто. Маленька Люсі значно темніша за свого батька. Але хоч би якою вона була, темною чи світлою, це моя донечка.

Після цих слів дівча підбігло до жінки й уткнулося в її сукню.

— Я залишила її в Америці лише тому, — вела далі місіс Мунро, — що в неї слабке здоров’я й зміна клімату могла зашкодити їй. Я довірила Люсі відданій служниці, але ні на мить у мене й гадки не було відмовитись від дитини. Коли ми з тобою зустрілися, Джеку, і я зрозуміла, що кохаю тебе, я побоялася розповісти тобі про все. І даруй мені Боже, я боялась тебе втратити, і мені забракло мужності. Мені довелось обирати між тобою та нею, і я обрала тебе. Три роки я приховувала її існування, але підтримувала зв’язок із нянькою і знала, що з Люсі все гаразд. Нарешті я не витримала та зважилася привезти її сюди хоч на кілька тижнів. Я відправила няні сто фунтів і дала їй вказівку винайняти котедж. З обережності я звеліла вдень не випускати дитину на вулицю й закривати обличчя та ручки Люсі, щоб округою не поповзли чутки про чорношкіру дитину. Може, я й справді втратила голову зі страху, що ти дізнаєшся правду. Тепер ти знаєш усе, і я запитую тебе, що буде з нами, — з дитиною й зі мною?

Зчепивши руки, місіс Мунро застигла, очікуючи відповіді.

Пройшло не менше як десять хвилин, перш аніж її чоловік порушив мовчанку, і мені й досі дає насолоду згадка про його відповідь. Мунро підняв дівчинку, поцілував і простяг руку дружині.

— Поговорімо про це вдома, там набагато затишніше, — сказав він і повернувся до дверей. — Я не ідеальна людина, Еффі, але й не негідник.

Поки ми всією компанією йшли по дорозі, Голмс штовхнув мене в бік.

— Здається, — шепнув він, — ми радше потрібні в Лондоні, ніж у Норбері.

Більше про цю справу він не промовив ані слова аж до пізнього вечора.

— Ватсоне, — звернувся Голмс до мене, коли із запаленою свічкою в руці вже відчиняв двері