Українська література » » Третя карта - Юліан Семенов

Третя карта - Юліан Семенов

---
Читаємо онлайн Третя карта - Юліан Семенов
залишиться Україною, кажучи мовою офіційного Санкт-Петербурга, Малоросією. Звичайно, в періоди мирного розвитку історії про відокремлення України від Росії — під будь-якими лозунгами: «самостійності», «соборності», «непідлеглості» — не могло бути й мови. Але готувати проблему заздалегідь, передбачивши можливі конфлікти, треба. Необхідно втішати дітей ілюзією дорослості. Хай на Україні з'являться люди, які мріють про «самостійність» — досвід австрійського панування в Галичині допускав і таку можливість. Хай вони почнуть: справа Відня закінчити. А іншого закінчення, окрім включення всієї України до складу монархії, бути не може. Вважати інакше було б непростимою політичною дурницею, страшнішою за будь-який задуманий наперед злочин.

Розвиток політичних структур схожий на біг стайєрів: логіка боротьби припускає зміну лідера і веденого. На початку XX століття Відень здав свої позиції Берліну в усьому, хоча далекоглядні дипломати пророкували це ще під час Кримської війни; після розгрому Франції під Седаном Бісмарк увійшов до Парижа, і велич Австро-Угорщини остаточно стала минулим. І вже 1903 року священик Галицький вступив у прямий контакт з Берліном — по лінії організації, що керувала таємною боротьбою Пруссії проти «польського духу». Через десять років, за рік до сараєвського пострілу, Берлін, який одержав надійні контакти у Львові, запропонував по-віденському освіченій, по-прусському зорієнтованій галицькій агентурі розгорнути боротьбу проти поляків та москалів.

У лавах російської соціал-демократії проти тиранії самодержавства, проти «тюрми народів» пліч-о-пліч з російськими революціонерами боролися українські, польські, грузинські, татарські. Катовані по в'язницях, роковані на смерть на царських каторгах, більшовики були так само небезпечні для Петербурга, як і для Берліна, Парижа, Відня. Соціальності, класовості треба було протиставити щось дохідливіше темній масі, що полегшило б їй зрозуміти власну спільність. А що ж, як не націоналізм? І ось уже соціалісти, котрим «німець платить», стають тим об'єктом у націоналістичній пропаганді, який ненавидять навіть ще дужче; адже коли переможуть вони, соціалісти прокляті, — кінець владі, за якої український поміщик, єврейський банкір і польський власник заводу могли вести через третіх осіб свою сольну партію, уважно придивляючись до помахів диригентської палички в Берліні.

Саме на цих віденсько-прусських дріжджах антисоціалізму й націоналізму можновладців виросли Петлюра і Скоропадський, такі, здавалося б, несхожі у своїх лозунгах, єдині тільки в одному — в націоналізмі. Підтримуючи в різні періоди різних маріонеток однієї крові, Берлін виявився спадкоємцем віденської випробуваної політики нацьковування слов'ян.

Ілюзії з приводу належності «самостійної» України до Європи, яка розмовляє німецькою мовою, закінчились, коли відбулася революція; коли землі Скоропадських, Шептицьких, Федаків та інших українських магнатів було передано селянам; коли заводи й шахти перестали бути власністю ста родин, а стали належати мільйонам; коли звільнена праця звела Дніпрогес; коли великі вчені Богомолець і Патон зробили відкриття світового значення, коли Нью-Йорк, Париж, Лондон аплодували генію Довженка.

Революція вибила козирі з рук тих, хто наївно мріяв про реставрацію. Гетьман Скоропадський став тепер декоративною оздобою берлінських салонів. Симон Петлюра оббивав пороги варшавських та паризьких відомств, проте допомоги — реальної, фінансової — одержати не міг. Якийсь час здавалося, що химерна нині ідея західноукраїнського сепаратизму пережила себе. Але запаси копалин на Україні, підраховані експертами Круппа, Ротшільда і Дюпона, кількість посівних площ і можливі енергетичні потужності продиктували політикам необхідність подальшої роботи в напрямку «використання цього району в інтересах всесвітнього прогресу». Бар'єр для цього «всесвітнього прогресу» був очевидний — Радянська влада України. Настав час висування нових ідей, які — зовні — повинні належати новим лідерам. Саме це й треба було вивчити Штірліцу, зустрівшись віч-на-віч з Бандерою і Мельником.

Під цей час і з'явився на політичній арені Ріко Ярий.

Обер-лейтенант австро-угорської армії, він народився у родині австрійського чиновника, одруженого з полькою, яка знімечилася. Австрійський офіцер, який змалечку знав українську, чеську й угорську, як свою рідну німецьку, Ріко Ярий воював у Італії, відступав разом з розбитими частинами габсбурзької армії, а після недовгого стажування у генеральному штабі заходився організовувати перші кавалерійські частини Української галицької армії. Після того, як Пілсудський розгромив австрійських галичан. Ріко Ярий подався до Чехословаччини. Там, у Закарпатті, ці кавалерійські частини було перетворено на «робітничі батальйони», які при уважнішому розгляді виявилися шпигунсько-диверсійними об'єднаннями, що діяли і проти Радянської України і проти Польщі.

Коли перестала існувати велика монархія Габсбургів, скінчилася й кар'єра Ярого, ще й не розпочавшись як слід, тож обер-лейтенант пізнав, що воно таке нужда, голод і холодна комірчина в буркотливих господарів. Там, у Закарпатті, колишній королівський офіцер, який займався організацією диверсійних вилазок, зустрів на диво гарну дівчину — доньку місцевого багатія, корчмаря, глави єврейської громади. Юна Суламіф прийняла католицтво, прибрала собі німецьке ім'я, утаїла батькове походження та й пішла заміж за Ярого. Відтоді, змінюючи хазяїв, зраджуючи ідеї, він зберігав вірність одній тільки людині — своїй Суламіфі.

У Чехословаччині робити було нічого. У Відні пахло пліснявою — монархія перестала існувати, як видно, назавжди. Належачи до людей тямущих і метких, Ярий розумів, що труп уже не гальванізуєш. У Німеччині гриміли соціальні бурі. Вергав громами молодий фюрер національного соціалізму — Адольф Гітлер, живописець, оратор, фанатик, який, на відміну од інших, говорив одверто: «Комуніста втихомирить тільки одно — шибениця». Тож Ярий подався до Мюнхена — треба ж звідкись починати!

Він доказав армії свою потрібність, беручи участь у розгромі комуністичних демонстрацій. Він познайомився з Ремом і Штрассером — соратниками фюрера. Він приховував ці знайомства від армійських командирів: Гітлер перебував тоді поза законом. Але дальнім розумом своїм він утямив, що за цими молодиками майбутнє, бо вони не угамувалися. Вони не криючись вимагали перегляду Версаля ї закликали німців до порядку, який так був їм до вподоби. А порядок може дати лише особа. Такою особою в Мюнхені вважався Адольф Гітлер.

Саме тоді Ріко Ярий дістав завдання від молодого націоналістичного руху показати рейхсверу своє знання слов’ян взагалі, а українців зокрема.

Саме тоді у Німеччині з відома і благословення рейхсверу, з його фінансовою допомогою була створена УВО — Українська військова організація. І першим її командиром був полковник австро-угорської армії Євген Коновалець. Коновалець шукав силу і гроші. Полковникові силу і гроші дав офіцер тієї самої колишньої армії Ріко Ярий. Гроші, звичайна річ, було дано не прямо, не так, як їх гидливо дають дрібним агентам. Акуратно, зберігаючи секретність, через голландські та бельгійські банки, завдяки обережному сприянню українського мільйонера Федака гроші рейхсверу опинилися в кишені Коновальця.

Парадокс полягає в тому, що друге відділення польського генерального штабу — стратегічна розвідка Пілсудського — так само підтримувала українських націоналістів, котрі діяли у Польщі, плекаючи надію спрямувати їх супроти Рад.

Відгуки про книгу Третя карта - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: