Третя карта - Юліан Семенов

начальник контррозвідки Денікіна журналіст Сергій Войцехівський, брат якого застрелив радянського торгпреда у Варшаві Лазарева. Його зв'язковий по лінії гестапо — Борис Софронович Коверда, убивця Войкова. Войцехівський, раніше зв'язаний з розвідкою польгенштабу, зараз передав усю свою агентуру гестапо. Другий центр знаходиться також у Варшаві — Пшескок, 4. Це «Російська фашистська спілка». Шеф — Володимир Шелехов. Керівник «Народно-трудової спілки нового покоління» Вюрглер працював до війни в японському посольстві, зараз на прямому зв'язку з абвером. Лідер РЗВС[3] генерал Єрогін веде переговори про відкриття школи для майбутніх російських офіцерів. Біскупський сказав також, що він опікає російські організації в протектораті Чехії та Богемії і в Словаччині. Із тамтешніх організацій він виділяє РНСР — «Російський національний і соціальний рух»; зв'язаний безпосередньо з НСДАП, що вважається російською референтурою Бормана. За головного — Володимир Леонтійович Кузнецов. Так само сильна, із слів Біскупського, «Професійна спілка інженерів і техніків» на чолі з Запорожцевим Миколою Семеновичем. Біскупський ознайомив мене з промовою Запорожцева: «Німеччина вже зараз готова прийняти колоніальне господарство — вона має колоністів, поліцейський та адміністративний апарат, який знає становище на місцях. Наше завдання — провести негайний опит всієї еміграції: хто й куди хоче повернутися. Слід негайно вивчити радянську термінологію, бо нам треба буде стати посередниками між колоністами й масою населення». Із слів Біскупського, дуже сильна «Загальнокозацька спілка» на чолі з Василем Трохимовичем Васильєвим і «Вільне козацтво» на чолі з Білим та Макаренком. Останнє займає особливу позицію, бо наполягає на створенні Великої козацької держави від Кубані до Дону. Із слів Біскупського, разом з військами в Росію буде відправлено понад двадцять тисяч чоловік — для роботи в бургомістратах.

Після вивчення питання про російську фашистську еміграцію повертаюся до оунівців: за дорученням Шелленберга я зустрівся з референтом іноземного відділу НСДАП Егоном фон Лоренцом. Інструктуючи мене з приводу Бандери, Мельника та інших, за його словами «кримінальників і пройдисвітів, прохідних пішаків нашого шахового гамбіту», він сказав таке: «Ідея державності, якою захоплені костоломи з ОУН, дозволяє нам грати перспективно, всіляко потураючи націоналістам, дозволяючи їм — на якомусь етапі — сподіватися на те, що вони — на випадок зіткнення з Советами — цю свою державність одержать. Звичайна річ, ми з вами розуміємо, що ні про яку державність слов'ян не може бути й мови — тим паче про незалежну українську державу: територія від Пруту до шахт Донбасу повинна стати і стане землею, що належить німецьким колоністам. Проте зараз необхідно грати на маячній ідеї ОУН. Ясно, що ніяка націоналістична ідея, крім расової ідеї фюрера, неможлива в Європі. Проте слід пам’ятати, що маріонетки надзвичайно хворобливі й уразливі в плані ущемленого честолюбства. Тим-то необхідно зовні дотримуватися своєрідного декоруму, повторюючи Бандері й Мельнику, що ми із розумінням ставимося до їхньої майбутньої місії. Усю роботу в Кракові вам треба буде провадити з урахуванням цього моменту: ми виставляємо на шаховий стіл наших українських пішаків для того, щоб розрахуватися ними, коли настане час, вигідний з погляду нашої перспективної політики на Сході». Лоренц додав також, що групи ОУН мають бути під абсолютним контролем німецьких керівників, і жоден їхній захід не може бути проведений поза і без санкції німецької влади. «Це, — додав він, — альфа і омега наших взаємовідносин з головорізами, яких поки що доводиться терпіти».

Зв'язок у Кракові — за звичайним методом.

Негайно повідомте, у якому напрямку продовжувати роботу.

Дайте санкцію на дії.

Юстас».

«Юстасу.

Якщо переконані, що війна буде, повідомте точні дані: головні напрямки ударів, сили, які візьмуть у них участь.

Збирайте й далі інформацію про націоналістів. Зв'язок у Кракові одержите.

Центр».

Омельченко виявився кремезненьким, невеличким, спритним чоловічком, який постійно потів, із застиглою усмішкою на широкому, рум'яному, як у дівчини, обличчі. Дружина його була ставна, красива жінка на тому зламі, що звичайно настає під сорок років — або гарною зостанеться аж до гордовитої старості, або ось-ось стане такою каракатицею, що навіть найпрозорливіші чоловіки, глянувши на неї, залишаться холостяками.

— Познайомтесь, будь ласка, пане Штірліц, — усміхаючись іще ширше, сипав словами Омельченко. — Моя Дружина Олена.

— Дуже приємно.

Олена кивнула головою, і щось дивне, схоже на стомлене презирство до всього, з'явилося на її обличчі.

— Вона німецькою соромиться розмовляти, — хапливо пояснив Омельченко, розраховуючись із носильником, — тільки російською.

— Російською? — здивувався Штірліц. — Чи українською?

— Ні, Оленочка росіянка, за народженням росіянка. За духом, звичайно, наша, та й бабця її, я гадаю, була все-таки не москалькою, а українкою. Вона через те не розмовляє українською, що їй здається, ніби не досить добре знає. Воно, бачте, така вже вдача: або щоб усе блискуче, або — ніяк.

— Дуже гарна вдача, — зауважив Штірліц, пропонуючи Олені руку, щоб допомогти їй зайти до вагона.

У господарському управлінні СС місця на поїзд, що йшов до Кракова, було заброньовано з дотриманням обов'язкової субординації: окреме купе для Штірліца і поряд, також окреме, — для Омельченка з Оленою.

На вечерю провідник запропонував галети з ріденькою кавою — останнім часом видачу продуктів зменшили: починаючи з березня, на душу видавали по картках два з половиною кілограми хліба на тиждень, півкілограма м'яса і всього двісті п'ятдесят грамів маргарину.

А втім, Олена прослала серветки, дістала з сумки невеликий кусень біло-рожевого сала, порізала його на тоненькі шматочки, гарненько розіклала те царське частування на тарілці, й стіл став інший, домашній, принадний.

— Вечеря переможців, — не глянувши на Омельченка, а тільки ледь повернувшись до нього, зауважила Олена, пропонуючи чоловікам братися до вечері.

— Не дурій, — усміхаючись як і раніше, кинув крізь зуби Омельченко і розкрив свій товстий, із свинячої шкіри портфель.

«Зараз дістане пляшку, — вирішив Штірліц. — Неодмінно почату. З добре притертим корком».

Омельченко й справді дістав плоску пляшечку з корком, вирізаним з дерева — носатий чорт із червоними очима, який одчайдушно-зухвало показував свого горбатого носа.

— Горілочка, — пояснив Омельченко, — гетьманська. Кращої не буває.

Олена дивно посміхнулася, і Штірліц зрозумів, що Омельченко бреше, що ніяка то не гетьманська горілка, а звичайнісіньке берлінське ерзац-пійло.

«Він безкорисливо бреше, — подумав Штірліц, — для того, щоб краще було. Є люди, які прибріхують трошки, але не задля власної вигоди, а в ім'я загального блага. В таких людях багато від дитячого — а діти брешуть, як правило, не усвідомлюючи неправди, бо для них гра — продовження життя, а вигадка — грань правди.

Гучно цокнувшись, Омельченко випив, граціозним, чисто жіночим рухом поклав шматочок сала на суху галету й понюхав.

— Хлопцем був, а все одно пам'ятаю, як ми вдома їли, на Житомирщині,