Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Потім він візьметься до Ляссе. Щодо цього Ерван ще сумнівався. Притягнути його до відповідальності, попри вогонь В’яра і його людей у відповідь? Або просто на тлі рожевого граніту ввігнати йому в довбешку три кулі?[141] Можна було б… Ерван зупинив себе в цих роздумах. Насправді, все, що він може зробити після похорону, — повернутися на континент, підставити руки під кайданки й вислухати купу накопичених обвинувачень.

Знову задзвонив мобільний. Лікарня Жоржа Помпіду. Ерван повернувся до накритої палуби й підняв слухавку. То був лікар, із яким вони бачилися напередодні.

— Ну? — брутально рикнув Ерван.

— Недобрі новини. Ми сьогодні вранці зробили додаткові аналізи й електроенцефалограму. Активність мозку майже на нулі…

Ерван був неспроможний визначити, що відчуває. І до кого саме. До жінки, яка його виховала? До вбивці Каті Фонтана? До жертви Морвана, якій судилася довічна спокута?

— До того ж, — вів далі медик, — крива має патерн спалаху-пригнічення… Зазвичай усе це свідчить про найгірше: незворотну кому.

— Скільки в неї часу?

— Що ви маєте на увазі?

Краплі дощу, які приніс вітер, наздогнали його в цьому прихистку: Ерван відчував, як вони колють у потилицю. З-за сірої завіси насувався Бреа.

— Скільки вона може прожити в такому стані?

— Неможливо визначити, — у голосі лікаря почулися підбадьорливі нотки. — Але не варто втрачати надію. Завжди є можливість того, що вона отямиться.

— У якому вона буде стані?

Лікар завагався, але Ерван відчував, що він не боїться сказати правду. Коли цілий день борешся зі смертю, перестаєш боятися живих.

— Проблема в неврологічних ускладненнях. Є серйозний ризик глобальної дисфункції мозку…

Ерван не уявляв себе в ролі доглядача Меґґі в стані овоча — й ще менше вірив, що на це погодяться Ґаель або Лоїк.

— Але на вашу думку, — заговорив він, щоб відігнати думку про це, — найімовірніший розвиток подій — це смерть мозку?

— Так.

— У такому разі ми матимемо право відімкнути її?

Ерван поставив це запитання лише про людське око: він кілька разів проводив розслідування вбивств під приводом евтаназії. Знав, що в таких ситуаціях закон дає зелене світло.

— Так, можна буде розглядати подібне рішення.

Ерван поквапливо розпрощався з лікарем — пором от-от мав причалити. Пояснив, що саме зараз ховає батька в Бретані й повернеться завтра. Наразі домігся від лікаря обіцянки зателефонувати, якщо будуть новини. Пусті слова, майже такі само механічні, як і апарати, що тримають Меґґі на цьому світі.

Він поклав слухавку та знову перейшов на ніс порому. До Пор-Кло, головної пристані Бреа, залишалося всього кількасот метрів. За стіною зливи бовваніли сосни, що колихалися на вітрі, перші сірі дахи, маленький готель «Bellevue» зі скляними стінами й двома синіми зірками. В Ервана раптом змінився настрій: він відчув приплив ніжності до цієї обстановки, у якій зростав. Урешті-решт, Бреа не був тим жахіттям, яким йому подобалося уявляти цю місцину. Щоразу він прибував сюди з чорними думками, а відпливав із сіруватими — певно, острів таки мав свої переваги.

Цієї миті він упізнав силует Ґаель на пристані. Тендітніша, худіша, ніж зазвичай. Попри дощ і наскрізь промокле небо складалося враження, ніби її палить розжарене сонце. Те саме сонце, яке гіпнотизувало героя з «Пісень Мальдорора»,[142] коли він розпанахував черево своїм жертвам, або те, яке сліпило Мерсо в «Сторонньому»,[143] коли той натиснув на гачок. Велике біле сонце смерті. Вона спізнала цей вогонь, коли замочила Мумбанзу і його людей. Тепер він пожирав її зсередини.

Видіння зникло, й Ерван помітив, що Ґаель посміхається. Він із подивом зрозумів, що сестра не гнівається на нього. Під ногами в неї застигло червоне каміння берега, і вона була прекрасна, ніби вирізьблена діва — неначе свята покровителька островів.

Ерван, як завше, готувався бовкнути якусь гидоту, щоб захиститися від її докорів, але зненацька залишився зовсім голим — просто стисне свою молодшу сестричку в обіймах і поведе до церкви.

«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють і не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них».[144]

Лоїк не знав, з котрого Євангелія взяті ці слова, але вони були б доречні й у буддистській сутрі. Те саме прославляння простоти, та сама байдужість до зовнішності. Священик — похмура іронія — мав африканське коріння. Лоїк лише кількома словами переповів йому долю Морвана, але заборонив згадувати про конґолезьке минуле. Тож отець залишився в царині натяків, універсальних істин, перемежованих цитатами з Апостолів.

Тепер він пояснював, що ревність Ґреґуара, його віра в моральні цінності «одягли» його багатше, ніж будь-яка гонитва за грішми чи владою. Померти зі сміху — священик навіть не здогадувався про всі ці двозначності. Утім, хоч як це дивовижно, він казав правду: Морван помер під час ще однієї спроби перетворити болото на золото, але він теж прожив усе життя в чистоті, «не працюючи, й не прядучи» — з любові до своїх дітей.

Лоїк почувався на диво добре. Кладовище Бреа розташувалося недалеко від церкви Нотр-Дам, оточене невисоким парканом, з-за якого виднілася маленька бухта, тісна й вогка, схожа на озеро. Дощ дозволив їм перепочити, зате знову здійнявся вітер.

Із трьох дітей Морвана він єдиний був бретонцем у душі. Здобув цю ідентичність ціною регат, морських вилазок, пиятик у барах. Усе це його світ — тріпотіння вітрил перед очима, присмак солі на вустах. Це найпрекрасніше з усього, що він будь-коли мав. Ще сьогодні, під вечір, коли він бачив, як сім’ї повертаються з прогулянки на човні або з пікніка у відкритому морі, помічав на їхніх обличчях особливе сяйво, яке дарує людям лише море.

Він також спізнав цей розкішний шлях, що веде додому, ці сріблясто-рожеві сутінки. Проблема в тому, що на той момент він уже встигав добряче накидатися й не тямив, чому саме слід завдячувати