Код да Вінчі - Ден Браун

— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?

— Майже ідентичну.

— Де вона їх взяла?

— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.

Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.

— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?

Молодий чоловік здивувався.

— Вони загинули, коли я ще був маленький. — На мить він замовк. — Того самого дня, що й дідусь.

У Ленґдона підскочило серце.

— В автокатастрофі?

Гід відсахнувся. В оливково-зелених очах застиг безмежний подив.

— Так. В автокатастрофі. Того дня загинула вся моя родина. Я втратив дідуся, батьків і... — він завагався й опустив очі.

— І сестру, — закінчив за нього Ленґдон.

Будинок із каменю був точнісінько такий, яким його пам’ятала Софі. Ніч швидко насувалася, і від будинку віяло теплом і затишком. З-за відчинених дверей із сіткою долітав запах свіжого хліба, у вікнах горіло золотаве світло. Софі наблизилась і почула тихі схлипи.

Крізь сітку в дверях Софі побачила в передпокої літню жінку. Вона стояла спиною до дверей, але Софі зрозуміла, що це вона плаче. Жінка мала пишне сріблясте волосся, яке навіяло несподіваний спогад. Зворушена Софі ступила на поріг. Жінка стискала в руці фотокартку якогось чоловіка і з сумом та ніжністю торкалась пальцями його обличчя.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père.

Очевидно, жінка почула сумну новину про його загибель минулої ночі.

Під ногами Софі рипнула дошка, жінка повільно повернулась і зустрілася з нею поглядом. Софі хотіла втікати, але ноги неначе приросли до сходів. Жінка не відводила від неї схвильованих очей, тоді поклала знімок і підійшла до дверей. Вони дивилися одна на одну крізь тонку сітку, здавалося, цілу вічність. Наче океанська хвиля, що повільно здіймається, а тоді з шумом накочується на берег, так на обличчі жінки невпевненість змінилася спочатку сумнівом... тоді надією... і нарешті виплеснулась нестримною радістю.

Вона відчинила двері, вийшла, простягнула лагідні руки й обхопила ними обличчя приголомшеної Софі.

— Моя ти дитинко... яка ж ти красуня!

Софі не впізнала цієї жінки, однак знала, хто вона. Хотіла щось сказати, але від хвилювання насилу дихала.

— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.

Софі збентежено прошепотіла:

— Але ж... Grand-père казав, що ти...

— Знаю. — Жінка поклала свої ніжні руки Софі на плечі і дивилась на неї рідними очима. — Ми з дідусем змушені були багато чого говорити жахливого. Ми робили те, що вважали правильним. Мені дуже шкода. Це все було задля твоєї безпеки, принцесо.

Почувши останнє слово, Софі відразу подумала про дідуся, який багато років називав її принцесою. Здавалося, його голос відбивається від кам’яних стін, проходить крізь землю і відлунює в таємничій порожнині під каплицею Рослін.

Жінка обійняла Софі. Сльози потекли з її очей ще дужче.

— Дідусь дуже хотів тобі все розповісти. Але ви посварилися. Він докладав усіх зусиль. Я мушу тобі багато всього пояснити. Дуже багато. — Вона ще раз поцілувала Софі в чоло, а тоді шепнула на вухо: — Більше жодних таємниць, принцесо. Настав час тобі дізнатися правду про твою родину.

Софі з бабусею сиділи на сходах, міцно обійнявшись, коли до них навпростець через галявинку підбіг молодий гід. Його очі світилися надією.

— Софі?

Софі кивнула крізь сльози і підвелась. Обличчя цього чоловіка було їй незнайоме, але коли вони обійнялись, вона відчула поклик крові, що текла в його жилах... зрозуміла, що кров у них одна.

Коли до них підійшов Ленґдон, Софі вже не вірилось, що тільки вчора вона була сама-самісінька на цілому білому світі. Тепер, у цьому незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких майже не знала, Софі якимсь дивом відчула, що нарешті вона вдома.

Рослін огорнула ніч.

Роберт Ленґдон стояв на порозі будинку з грубого каменю. Йому було приємно чути сміх і щасливі голоси, що долинали з-за дверей. Чашка міцної бразильської кави, яку він тримав у руці, трохи його підбадьорила, але він відчував, що це не надовго. Утома проникла в кожну клітину його тіла.

— Ви вислизнули дуже тихенько, — почувся голос за спиною.

Він обернувся. У дверях стояла бабуся Софі, сріблясте волосся виблискувало в темряві. Останні двадцять вісім років вона звалася Марі Шовель.

Ленґдон утомлено всміхнувся.

— Я вирішив, що краще залишити вас самих. Адже вам є про що поговорити після такої довгої розлуки. — Через вікно він бачив, як Софі розмовляє з братом.

Марі вийшла і стала біля нього.

— Містере Ленґдон, коли я вперше почула, що Жака вбили, то страшенно налякалася за Софі. Побачити її сьогодні на порозі свого будинку було неймовірним щастям. Ви не уявляєте, як я вам вдячна.

Ленґдон не знав, що їй відповісти. Раніше від хотів вийти, щоб Софі могла поговорити з бабусею наодинці, але Марі попросила його залишитися й послухати. «Я бачу, що мій чоловік довіряв вам, містере Ленґдон, то й я вам довіряю».

Ленґдон залишився і, стоячи поряд із Софі, з німим подивом слухав розповідь про її покійних батьків. Неймовірно, обоє вони походили з роду Меровінґів, а отже, були прямими нащадками Марії Магдалини та Ісуса Христа.