Код да Вінчі - Ден Браун

Задля безпеки батьки Софі змінили свої справжні прізвища Плантар і Сен-Клер. їхні діти були найчистокровнішими нащадками старовинного царського роду і тому перебували під пильною опікою Пріорату. Коли батьки Софі загинули в автокатастрофі, причин якої не вдалося з’ясувати, Пріорат занепокоївся, що про їхнє походження хтось дізнався.

— Ми з твоїм дідусем, — пояснювала Марі з болем у голосі, — мусили щось терміново вирішувати. Нам подзвонили й повідомили, що авто твоїх батьків знайшли в річці. — Вона витерла сльози. — Спочатку ми планували їхати в тому авті всі вшістьох — разом з вами, онуками. На щастя, в останню мить ми роздумалися, і твої батьки поїхали самі. Почувши про нещасний випадок, ми з Жаком не могли дізнатися, що там дійсно трапилося... і чи то був справді нещасний випадок. — Марі подивилася на Софі. — Ми лише знали, що маємо захистити вас, наших онуків, і вчинили так, як уважали за найкраще. Жак повідомив поліції, що я і твій брат були в тому авті... очевидно, наші тіла змило течією. З допомогою Пріорату ми з ним удвох сховалися. Жак був видною особою і не міг так просто зникнути. Ми вирішили, що Софі, старша з дітей, житиме в Парижі разом із Жаком, де Пріорат краще зможе її захистити. — Вона стишила голос до шепоту. — Розділити сім’ю — це було найважче з усього, що нам довелося зазнати в житті. Ми з Жаком бачилися дуже рідко, завжди потайки... під захистом Пріорату. Є певні обряди, які Пріорат дуже шанує.

Ленґдон зрозумів, що далі йому слухати не личить, і вийшов надвір. І тепер, дивлячись на шпилі каплиці Рослін, він мимоволі подумав про її нерозгадану таємницю. Чи справді Ґрааль покоїться тут? І якщо так, то де ж лезо та чаша, що їх Соньєр згадав у вірші?

— Можна? — спитала Марі, показавши на руку Ленґдона.

— О, дякую, — Ленґдон простягнув їй порожню чашку з-під кави.

Вона глянула на нього здивовано.

— Я мала на увазі те, що у вашій другій руці, містере Ленґдон.

Ленґдон подивився на свою руку і збагнув, що тримає Соньєрів папірус. Він знову витяг його з криптекса, сподіваючись побачити там щось, чого раніше не помітив.

— Звичайно, пробачте.

Марі взяла аркуш і всміхнулась.

— Я знаю одного чоловіка з банку в Парижі, який, мабуть, дуже прагне повернути цю скриньку назад до сейфа. Андре Берне був Жакові близьким другом, Жак йому повністю довіряв. Андре зробив би все на світі, щоб зберегти те, що довірив йому Жак.

«І навіть убив би мене», — подумав Ленґдон, але вирішив не зізнаватися, що, мабуть, зламав бідоласі ніс. Подумавши про Париж, він раптом згадав про трьох сенешалів, яких убили попередньої ночі.

— А як тепер Пріорат? Що з ним буде?

— Коліщатка вже закрутилися, містере Ленґдон. Братство протрималося не одне століття. Витримає й цього разу. Завжди є люди, готові перейти на вищий щабель і все налагодити знову.

Увесь вечір Ленґдон підозрював, що бабуся Софі тісно пов’язана з Пріоратом. Зрештою, серед членів братства завжди були жінки. Четверо великих магістрів були жінками. Сенешалями традиційно ставали чоловіки, однак жінки займали в Пріораті почесніше становище і могли піднятися до найвищого посту практично з будь-якого рівня.

Ленґдон подумав про Лі Тібінґа і Вестмінстерське абатство. Здавалося, це все було хтозна-коли.

— Скажіть, а Церква переконувала вашого чоловіка не оприлюднювати документів Санґріл, коли настане кінець днів?

— О Господи, звісно ні. Кінець днів — це вигадка божевільних параноїків. У доктрині Пріорату нічого не сказано про те, коли таємницю Ґрааля належить розкрити. Насправді Пріорат завжди вважав, що її взагалі не треба розкривати.

Взагалі? — Ленґдон був вражений.

— Людська душа прагне таємниці і чуда, а не самого Ґрааля. Краса Ґрааля криється в його ефемерній сутності. — Марі Шовель подивилась на шпилі каплиці. — Для когось Ґрааль — це чаша, що дасть їм вічне життя. Для інших — пошук утрачених документів і невідомої історії. Але для більшості, як я підозрюю, Святий Ґрааль — це просто висока ідея... прекрасний недосяжний скарб, що навіть серед теперішнього хаосу дає нам натхнення.

— Але ж якщо документи Санґріл ніколи не оприлюднять, то історію Марії Магдалини буде втрачено, — сказав Ленґдон.

— Та невже? Подивіться навколо. Її історія — у мистецтві, музиці, книжках. І з кожним днем дедалі більше. Маятник коливається. Ми вже помалу усвідомлюємо, чим може обернутися для нас зло, скоєне в далекому минулому... і що годі вже руйнувати. Ми відчуваємо потребу відродити священну жіночність. — Вона помовчала. — Ви, здається, сказали, що пишете книжку про символи священної жіночності?

— Так.

Вона усміхнулась.

— Дописуйте її швидше, містере Ленґдон. Світові потрібні нові трубадури.

Ленґдон мовчав, намагаючись осягнути все те, що вона сказала. Над деревами піднімався повний місяць. Перевівши погляд на Рослін, Ленґдон відчув нестримне бажання дізнатися про її таємниці. «Не запитуй, — казав він собі. — Зараз не відповідний момент». Він глянув на папірус у руці Марі, тоді знову на каплицю.

— Запитуйте, містере Ленґдон, — з усмішкою сказала Марі. — Ви заслужили це право.

Ленґдон відчув, що почервонів.

— Вас цікавить, чи Ґрааль тут, у Рослін?

— Ви можете мені сказати?

Вона зітхнула з удаваним обуренням.

— І чому чоловіки ніяк не залишать Ґрааль у спокої? — і розсміялася, явно задоволена собою. — А чому ви думаєте, що він тут?

Ленґдон показав на папірус у неї в руці.

— Вірш вашого чоловіка чітко вказує на Рослін. Щоправда, там ще йдеться про лезо й чашу, що буцімто стережуть Ґрааль. Я тут не бачу таких символів.

— Лезо й чаша? — перепитала Марі. — А як саме вони виглядають?