Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс
— Месьє?
Він двічі глипнув на мене, ніби силкуючись пригадати, хто я, а тоді повільно відставив банку з пензлями на стіл у себе за спиною.
— Це ви!
— Ну… так.
— Чарівно! — він труснув головою, наче досі не вірив, що я тут. — Чарівно. Заходьте, заходьте. Дозвольте, я знайду для вас місце.
Він здавався ще більшим, контури його тіла явно проступали під тонкою тканиною сорочки. Я стояла, сором’язливо стискаючи в руках сумочку, а він тим часом заходився прибирати купи газет зі старої кушетки, доки там не звільнилося місце.
— Прошу, сідайте. Хочете чого-небудь випити?
— Лише трохи води, дякую вам.
Ідучи сюди, я не відчувала збентеженості, попри всю двозначність ситуації. Я не зважала ані на сумнівну репутацію району, ані на дивний вигляд студії. Але тепер я відчула, що потрапила в дурнувате становище, і трималася ніяково й напружено.
— Ви не очікували мого приходу, месьє.
— Пробачте. Я просто не вірив, що ви прийдете. Але дуже радий вас бачити. Дуже радий, — він відступив назад і глянув на мене.
Я відчувала, як його погляд збігає по моїх вилицях, моїй шиї, моєму волоссі. Я сиділа перед ним, застигла, мов накрохмалений комірець. Від нього йшов запах не дуже чистого тіла. Це не викликало відрази, а за цих обставин навіть вабило.
— Ви впевнені, що не бажаєте келиха вина? Щоб трохи розслабитися?
— Ні, дякую вам. Я просто хочу перейти до справи. Я… я можу пробути тут лише годину, — звідки я це взяла? Гадаю, частині мене вже кортіло встати й піти.
Він спробував надати мені потрібної пози, просив покласти сумочку, трохи схилитися на підлокітник кушетки. Але я не могла. Я почувалася приниженою і не здатна була пояснити чому. І доки месьє Лефевр працював, то опускаючи, то підіймаючи очі від своєї палітри, на мене потроху зійшло розуміння, що я не є для нього особливою, не відчуваю себе об’єктом захоплення, на що потай сподівалася. Він наче дивився просто крізь мене. Я перетворилася на річ, на неживий предмет, що важив не більше, ніж зелена пляшка або яблука на натюрморті біля дверей.
Очевидно було, що він теж невдоволений процесом. Що менше лишалося часу до кінця, то більш засмученим він виглядав, і з його вуст злітали зойки розчарування. Я сиділа непорушна, мов статуя, боячись, що щось роблю не так. Але нарешті він сказав:
— Мадемуазель, завершуймо. Схоже, музи вугільного рисунка сьогодні не зі мною.
Я випросталася з певним полегшенням, розминаючи шию та плечі.
— Я можу глянути?
Дівчина на портреті була, без сумніву, схожа на мене. Але я скривилась. У ній було не більше життя, ніж у порцеляновій ляльці. На її обличчі застиг вираз невмолимої праведності й суворої непохитності старої діви. Я намагалася не виказати власного розчарування.
— Гадаю, я не та модель, на яку ви сподівалися.
— Ні. Річ не у вас, мадемуазель, — він знизав плечима. — Я… Я розчарований сам собою.
— Я можу знов прийти в неділю, якщо хочете.
Не знаю, чому я це сказала. Аж ніяк не тому, що була задоволена отриманим досвідом.
Тоді він усміхнувся до мене. У нього були найдобріші очі на землі.
— Це було б… дуже щедро. Я впевнений, що за іншої нагоди зможу віддати вам належне.
Але в неділю було не краще. Я намагалася, справді намагалася. Я лягла, витягнувши руку вздовж кушетки, вигнувши тіло, наче Афродіта, яку він показував мені у книжці, й зібравши спідницю складками навколо ніг. Я намагалася розслабитись і пом’якшити вираз обличчя, але в цій позі корсет врізався мені в талію, та ще й пасмо волосся постійно висковзувало з зачіски — так, що бажання прибрати його було майже нестерпним. Це були дві довгі й виснажливі години. Ще до того, як побачила картину, я вже знала з виразу обличчя месьє Лефевра, що він знов розчарований.
«І це я?» — подумала я, дивлячись на похмуру дівчину — не так Венеру, як невдоволену життям домогосподарку, що перевіряє, чи немає пилу на її м’яких меблях.
Цього разу я гадала, що йому мене навіть шкода. Напевно, я була найнезугарнішою моделлю з усіх, з якими він працював.
— Це не ваша провина, мадемуазель, — наполягав він. — Іноді… потрібен деякий час, щоб виявити справжню сутність людини.
Але це й засмучувало мене найбільше: я боялася, що він уже виявив мою справжню сутність.
***
Наступного разу я побачила його у День взяття Бастилії. Я йшла залюдненими вулицями Латинського кварталу, проходячи під величезними червоно-біло-синіми стягами й запашними оберемками квітів у вікнах, то виринаючи, то знов заглиблюючись у юрби людей, які зібралися помилуватись парадом солдатів із рушницями на плечах.
Увесь Париж святкував. Зазвичай я з задоволенням складаю компанію сама собі, але того дня почувалася тривожно й на диво самотньо. Діставшись до Пантеону, я зупинилася: вулиця Суффло вирувала. Зазвичай сіра від краю до краю, тепер вона була сповнена людей, що з захопленням віддавалися танцю. Жінки носили довгі спідниці й крислаті капелюхи. Під стінами кафе «Леон» виграв оркестр. Люди рухалися по колах або стояли скраю на бруківці, роздивляючись одне одного і балакаючи між собою. Ціла вулиця перетворилася на бальну залу.
І посеред цього людського океану сидів він, обмотавши шию яскравим кольоровим шарфом. І, владно поклавши руку на плече, йому щось казала Містенґетт, оточена роєм супутників. Щось кумедне, адже від її слів він так і вибухнув розгонистим сміхом.
Я вражено дивилася на них. А тоді, мабуть, відчувши мій настирливий погляд, він озирнувся й побачив мене. Я швидко прослизнула крізь арку воріт і попрямувала у зворотному напрямку. Мої щоки палали. Я пробиралася між парами танцівників, чуючи глухий стукіт своїх черевиків по бруківці. Але за кілька секунд його голос проревів у мене
