Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Мадемуазель! Так, ви! Можете мені допомогти?

Я помітила б його, навіть якби він не озивався. Високий, міцної статури, з хвилястим волоссям, що спадає на вуха, — він зовсім не скидався на інших, здебільшого коротко стрижених панів, що переступали поріг нашого закладу. У нього було щедре м’ясисте обличчя — з тих, що мій батько відразу затаврував би як «селянське». Я тут же подумала, що цей чоловік виглядає як щось середнє між римським імператором і російським ведмедем.

Коли я підійшла до нього, він жестом показав на шарфи. Але при цьому не зводив з мене очей. Правду кажучи, він дивився на мене так довго, що я швиденько озирнулася, хвилюючись, щоб моя керівниця мадам Бурден не помітила.

— Треба, щоб ви обрали для мене шарф, — сказав він.

— Який саме шарф, месьє?

— Жіночий шарф.

— Чи можу я спитати, який у неї колір обличчя? І чи надає вона перевагу якійсь певній тканині?

Він усе дивився на мене. Мадам Бурден була зайнята обслуговуванням клієнтки в капелюшку з павичим пір’ям. Якби вона відірвала очі від вітрини з кремами для обличчя, то помітила б, як порожевіли мої вуха.

— Оберіть той, що вам пасує, — сказав він і додав: — У неї такий самий колір обличчя, як і у вас.

Я ретельно перебрала шовкові шарфи, відчуваючи, як палає шкіра, і вивільнила один із моїх улюблених: тонкий, легкий, мов пір’їнка, глибокого опалово-блакитного кольору.

— Цей колір пасує майже всім, — сказала я.

— Так… так. Прикладіть його, — попросив він. — До себе. От сюди.

Він торкнувся рукою ключиці. Я кинула швидкий погляд на мадам Бурден. Існували суворі інструкції щодо того, до якої міри дозволено виявляти люб’язність у спілкуванні з клієнтами. І я не була впевнена, що прикладання шарфа до неприкритої шиї цілком їм відповідає. Але чоловік чекав. Кілька секунд я вагалась, а тоді піднесла тканину до своєї щоки. Він так довго роздивлявся мене, що здавалося, ніби весь перший поверх непомітно зник.

— Те, що треба. Краса. Ось воно! — проголосив він, дістаючи з кишені пальта гаманець. — Ви дуже полегшили мені справу.

Він усміхнувся, і я впіймала себе на тому, що всміхаюсь у відповідь. Може, просто від полегшення, що він припинив так настирливо роздивлятися мене.

— Я не впевнена, що я… — я загортала шарф у обгортковий папір. Побачивши, що наближається керівниця, я опустила голову.

— Ваша помічниця чудово попрацювала, мадам! — пророкотів він. Я скоса глянула на неї, стежачи, як вона намагається подумки узгодити не надто охайний зовнішній вигляд чоловіка з манерою говорити, властивою людям надзвичайно заможним.

— Вам слід підвищити її. Вона має смак!

— Ми завжди дбаємо про те, щоб наші працівники надавали високопрофесійну допомогу, месьє, — рівно промовила вона. — Але ми сподіваємося, що й висока якість наших товарів цілком задовольняє очікування клієнтів. Це буде коштувати два франки сорок сантимів.

Я простягла йому пакунок, а потім дивилась, як він повільно йде залюдненим першим поверхом найбільшого універмагу в Парижі. Він нюхав парфуми у флаконах, роздивлявся яскраві кольорові капелюшки, перекидався репліками з продавцями чи навіть просто перехожими. Як воно — бути одруженою з таким чоловіком? Людиною, для якої кожна мить життя є джерелом чуттєвого задоволення? Але — нагадала я собі — чоловіком, який не соромиться витріщатись на продавчинь, змушуючи їх червоніти. Наблизившись до великих скляних дверей, він озирнувся і глянув прямо на мене. На цілі три секунди він підняв свого капелюха, а тоді зник у ранковому мареві Парижа.

Я приїхала до Парижа влітку 1910 року, за рік після смерті моєї матері та за місяць після того, як моя сестра побралася з Жаном-Мішелем Монпельє, власником книгарні з сусіднього містечка. Я знайшла роботу в «Ля Фам Марше», найбільшому універмазі Парижа, і дослужилася від складської працівниці до помічниці продавця. На той час я мешкала у великому пансіоні, що належав універмагу.

Я була задоволена життям у Парижі, відколи позбулася початкового відчуття самотності та змогла придбати собі інше взуття, крім черевиків на дерев’яній підошві, що одразу виказували в мені провінціалку. Мені подобалася моя робота, подобалося бути там за чверть до дев’ятої ранку, коли відчинялися двері та входили вишукані парижанки у високих капелюшках, що обрамлювали обличчя пір’ям та хутром, і з до болю вузькими таліями. Я раділа, що нарешті звільнилася з-під гніту лихої батькової вдачі, що кидала тінь на все моє дитинство. П’яниці й негідники дев’ятого arrondissement[21] анітрохи не лякали мене. І я любила універмаг: справжній ріг достатку, сповнений красивих речей, які причаровували самим запахом і виглядом. Нові товари нескінченним потоком надходили з усіх кінців світу: італійські туфлі, англійські твідові костюми, шотландський кашмір, китайський шовк, модний одяг з Америки й Лондона. Нові продуктові зали на нижньому поверсі пропонували шоколадні ласощі зі Швейцарії, апетитну копчену рибу, кріплені вина, м’які сири. Прожити день серед метушні в стінах «Ля Фам Марше» було наче зазирнути крізь вікно в безмежний екзотичний світ.

Я не мала бажання одружуватися (не хотіла закінчити, як моя мати), і думка про те, щоб лишитися тут, як мадам Артой, кравчиня, чи моя керівниця мадам Бурден, здавалася мені цілком привабливою.

За два дні по тому я знов почула його голос:

— Продавчине! Мадемуазель!

Я обслуговувала молоду жінку, яка обрала пару рукавичок із тонкої лайки. Кивнувши йому, я продовжила обережно загортати її покупку.

Але він не став чекати.

— Мені конче потрібен іще один шарф, — виголосив він. Жінка взяла в мене рукавички, невдоволено пирхнувши. Якщо він і почув, то не показав цього.

— Думаю, щось червоне. Щось таке яскраве, вогняне. Які у вас є?

Я почувалася трохи ображеною. Мадам Бурден навчала мене, що це місце є маленьким райським куточком: клієнт завжди повинен іти звідси з відчуттям отриманого райського спочинку після гамірних вулиць (навіть якщо при цьому з нього елегантно витягали гроші). Я боялася, що моя клієнтка скаржитиметься. Вона пішла, гордовито піднявши підборіддя.

— Ні-ні-ні, не ці, — заперечив він, щойно я почала перебирати розкладений переді мною товар. — Ось ті.

Він показав униз, на скляну вітрину, де лежали дорогі шарфи.

— Оцей.

Я дістала шарф. Глибокого рубінового кольору, відтінку свіжої крові, він сяяв у моїх блідих руках, наче рана.

Побачивши це, він усміхнувся.

— До вашої шиї, мадемуазель. Підніміть трохи голову. Так. Саме так.

Цього