Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

Розділ дев’ятий

Відхилена пропозиція

Дерек Кеттерінґ нечасто давав роздратуванню брати над собою гору. Основною рисою його вдачі була безтурботна байдужість, яка не раз вельми прислужилася йому в скрутних обставинах. Тож навіть тепер, не встиг він вийти із квартири Мірей, як уже охолов. Бо саме холодний розум і був зараз потрібен. Обставини, у яких чоловік тепер опинився, здавалися скрутнішими за всі попередні, а тут іще й постали непередбачувані труднощі, з якими той поки не знав, як упоратись.

Він неквапливо простував уперед, глибоко занурений у роздуми. Його чоло покрили зморшки, а та легка, безжурна манера, яка так йому пасувала, безслідно зникла. У голові зринали різні варіанти. Про Дерека Кеттерінґа цілком можна сказати, що той був не таким дурнем, як здавався. Він бачив кілька можливих шляхів розв’язання проблеми – а надто один. А якщо й відсахнувся від нього, то тільки на мить. Крайні негаразди потребують крайніх засобів. Він бо правильно оцінив свого тестя. Війна між Руфусом ван Олдіном і Дереком Кеттерінґом могла скінчитися лише з одним результатом. І майбутній лорд про себе на чім світ стоїть кляв гроші та ще владу, яку ті дають. Він подався вгору по Сент-Джеймс-стріт, перетнув Пікаділлі й побрів у напрямку однойменної площі. Проходячи повз офіс агенції «Томас Кук і сини», сповільнив крок. Однак усе ж прямував далі, і досі прокручуючи в голові ситуацію. А врешті коротко кивнув і різко розвернувся – так різко, що зіштовхнувся з кількома перехожими, що йшли вслід за ним – і почвалав у зворотному напрямку. Цього разу він не проминув контору Кука, а зайшов усередину. Там було порівняно малолюдно, і його обслужили одразу.

– Наступного тижня я хочу поїхати в Ніццу. Не поінформуєте мене про деталі?

– Якого числа, сер?

– Чотирнадцятого. Яким потягом туди найкраще дістатися?

– Що ж, найкраще – це, звісно, так званим «Блакитним». Тоді ви уникнете стомливої тяганини на митниці в Кале.

Клієнт кивнув. Він сам не гірше все це знав.

– Чотирнадцятого, – пробурмотів касир. – Це зовсім скоро. Тож на «Блакитний потяг» майже ніколи не буває квитків.

– Перевірте – а раптом знайдеться поличка? – попросив Дерек. – Ну а якщо ні… – І залишив речення незакінченим, а на його обличчі проступила дивна посмішка.

Касир на кілька хвилин кудись зник, а відтак повернувся.

– Усе гаразд, сер: залишилося ще три місця. Я зарезервую для вас одне з них. На яке прізвище?

– Пейветт, – відказав той. І залишив адресу своєї квартири на Джермін-стріт.

Касир кивнув, усе занотував, увічливо побажав Дереку гарного дня, і приділив свою увагу наступному в черзі.

– Я хочу поїхати до Ніцци – чотирнадцятого. Це не туди ходить «Блакитний потяг»?

Кеттерінґ різко озирнувся.

Ну й збіг – воістину дивовижний. Йому згадалися власні примхливі слова до Мірей: «Портрет сіроокої леді. Я навряд чи коли зустрінуся з нею знову». Але саме з нею тепер і зустрівся – ба навіть більше: вона зібралася поїхати на Рив’єру того ж дня, що й він сам.

По тілу миттю пробіг дрож: чоловік був по-своєму марновірний. Він бо напівжартома кинув тоді, що ця жінка може принести йому нещастя. А раптом… раптом ті слова справдяться? Дерек стояв у дверях і дивився на неї, доки та розмовляла з касиром. Цього разу пам’ять не підвела його. Леді – леді у повному сенсі слова. Не першої молодості, не бозна-яка красуня. Та щось у ній таки було – ті сірі очі, які, чого доброго, можуть побачити зайве. Виходячи на вулицю, він усвідомив, що у певному сенсі боїться її. З’явилося відчуття якоїсь приреченості.

Повернувшись додому на Джермін-стріт, чоловік покликав слугу.

– Візьміть цей чек, Пейветте, і зайдіть в агенцію Кука на Пікаділлі. Там на ваше прізвище зарезервований квиток – сплатіть за нього і принесіть мені.

– Гаразд, сер.

І Пейветт залишив його.

А Дерек підійшов до журнального столика й узяв із нього пачку листів. До болю знайомого штибу. Рахунки – на більші та менші суми – і всі як один потребували термінового погашення. Тон їхніх вимог наразі залишався ввічливим. Але Кеттерінґ знав, як швидко це може змінитися – варто лише певним новинам стати надбанням громадськості.

Він невесело плюхнувся у велике, обтягнуте шкірою крісло. У борговій ямі – от, де він опинився. Так, у вовчій ямі! І перспективи вибратися з неї здавалися вельми примарними.

Тактовно кашлянувши, з’явився Пейветт.

– До вас джентльмен, сер, – майор Найтон.

– Найтон, кажете?

Дерек, випроставшись, насупився й раптом насторожився. А відтак неголосно промовив, ледь не сам до себе: «Хм, Найтон… І звідки ж це вітер повіяв?»

– Сер, то мені… е-е… просити його?

Той кивнув. А коли гість зайшов до кімнати, на нього чекав люб’язний, привітний господар.

– Як мило, що ви зазирнули, – видобув Дерек.

Візитер нервувався.

І проникливий погляд аристократа одразу вловив це. Доручення, із яким прибув секретар, було йому явно не до смаку. Він ледь не механічно реагував на спроби господаря зав’язати салонну розмову, відмовився чого-небудь випити, і, як на те пішло, його манери стали навіть скутішими, ніж раніше. І Кеттерінґ удав, наче нарешті це помітив.

– Ну, – весело промовив він, – і чого ж мій любий тестенько хоче він мене? Ви ж бо прийшли у його справі, як я розумію?

Найтон не посміхнувся у відповідь.

– Так, прийшов, – нерішуче видобув він. – Хоча… волів би, щоб містер ван Олдін обрав когось іншого.

Дерек глузливо звів брови, вдаючи збентеження.

– Невже все аж настільки погано? Я не такий уже й тонкошкірий, запевняю вас, Найтоне.

– Ні, – сказав той, – але тут…

І замовк.

Дерек проникливо глянув на нього.

– Ну ж бо, сміливіше… – доброзичливо заохотив він співрозмовника. – Я розумію, що доручення мого любого тестенька не завжди бувають приємними.

Найтон прокашлявся. І суто офіційним тоном, із якого силкувався прогнати ніяковість, видав:

– Містер ван Олдін прислав мене зробити вам певну пропозицію.

– Пропозицію? – На якусь мить Дерек виказав свій подив. Позаяк перші ж Найтонові слова стали зовсім не тими, на які той очікував. Він запропонував гостеві цигарку, закурив сам і знову плюхнувся в крісло. – То, кажете, пропозицію? Звучить досить таки цікаво.

– Мені продовжувати?

– Так, прошу. І вибачте за моє здивування: просто в мене таке враження, що мій любий тестенько дав слабину після наших вранішніх теревенів. А це якось не в’яжеться із сильними людьми – Наполеонами фінансів і таке інше. І вказує… хм, так, гадаю, вказує на те, що його позиції не такі неприступні, як він