Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Крісті

– Ви повинні сказати мені, які страви вам подобаються найбільше.

– Ви можете приготувати яблучну меренгу в один із наступних днів? Це моя улюблена страва.

– Звичайно, можу.

Александер щасливо зітхнув.

– Під сходами десь є комплект для годинникового гольфу, – сказав він. – Ми могли б розташувати його на моріжку. Як ти дивишся на це, Стоддере?

– Вельми сх-хвально! – сказав Стодарт-Вест, протяжно і з придихом, наче справжній австралієць.

– Насправді він не австралієць, – чемно пояснив Александер. – Але він про всяк випадок тренується, сподіваючись, що батьки візьмуть його на міжнародний турнір із крикету. Наступного року він відбудеться в Австралії.

Підбадьорені Люсі, хлопці пішли розшукувати комплект для годинникового гольфу. Коли згодом вона повернулася в дім, то побачила, що вони вже розташовують його на моріжку й сперечаються, де треба встановити ту або ту цифру.

– Ми не хочемо розташувати цифри, як на годинниковому циферблаті, – сказав Стодарт-Вест. – Ми ж не малюки якісь. Ми хочемо облаштувати справжній майданчик. Ямки на довгих і на коротких дистанціях. Шкода, що цифри дуже заржавіли. Їх важко розгледіти.

– Їх треба пофарбувати білою фарбою, – порадила Люсі. – Купіть завтра білої фарби й підмалюйте.

– Чудова думка. – Обличчя Александера засяяло. – Якщо не помиляюся, то кілька старих банок фарби зберігаються в Довгій коморі – їх залишили художники, які були тут на вакаціях. Ходімо подивімося?

– А що то за Довга комора? – запитала Люсі.

Александер показав на довгу кам’яну будівлю неподалік від дому, біля задньої частини під’їзної дороги.

– Та будівля дуже давня, – сказав він. – Дід називає її Прохідною коморою й каже, вона збудована ще в єлизаветинські4 часи, але, думаю, він лише вихваляється. Вона належала до ферми, яка була тут спочатку. Мій прадід зруйнував ті будівлі й натомість побудував цей жахливий дім. Більшість колекцій мого діда зберігається в цій коморі, – додав він. – Ті речі, які він надсилав додому з-за кордону, коли був молодим чоловіком. Більшість із них неймовірно бридкі. Довгу комору іноді використовують для гри у віст і всього такого. Там також проводять засідання «Жіночого інституту» або влаштовують розпродаж усіляких кустарних виробів. Ходімо з нами, я вам її покажу.

Люсі охоче прийняла запрошення.

Дубові двері комори були оббиті цвяхами з великими голівками. Александер підняв руку, засунув її під плющ, який затуляв верхню частину дверей із правого боку, і знайшов ключ, що висів на цвяхові. Він обернув його в замку, штовхнув двері, які відчинилися, і вони увійшли до приміщення.

Після першого погляду в Люсі виникло враження, що вона опинилася у вкрай поганому музеї. Дві мармурові голови римських імператорів витріщилися на неї вибалушеними очима. Тут-таки стояв величезний саркофаг часів занепаду греко-римського періоду. Манірна Венера стовбичила на п’єдесталі, схопившись руками за шати, що спадали з неї. Крім цих експонатів, так би мовити, мистецтва, там було кілька столів, кілька стільців, складених у піраміду, й усіляка всячина – така, як заржавіла ручна косарка, двоє відер, кілька поїдених міллю автомобільних сидінь і пофарбована зеленою фарбою чавунна садова лавка, яка давно втратила ніжку.

– Здається, я бачив фарбу он там, – сказав Александер невпевненим голосом.

Він пішов у куток і відтягнув убік подерту завісу, що його затуляла.

Вони справді знайшли там кілька банок із фарбою і кілька пензлів, останні позасихали й зовсім не гнулися.

– Вам потрібен скипидар, – сказала Люсі.

Проте скипидару їм знайти не вдалося. Хлопці запропонували поїхати на велосипедах до крамниці, щоб його купити, і Люсі підтримала їхній намір. «Фарбування цифр для гольфу на якийсь час відверне їхню увагу», – подумала вона.

Хлопці зібралися йти, залишивши її в коморі саму-одну.

– Тут треба було б прибрати, – промурмотіла вона.

– Я не радив би вам клопотати цим голову, – сказав Александер. – Тут прибирають лише тоді, коли мають намір використати комору для якоїсь мети, але в цю пору року нею ніколи не користуються.

– Я маю знову повісити ключ на дверях? Це те місце, де його тримають?

– Так. Тут немає чого вкрасти, ви ж розумієте. Нікому не потрібні ці жахливі мармурові скульптури, до того ж кожна з них важить не менш як тонну.

Люсі погодилася з ним. Вона не могла захоплюватися смаком старого містера Крекенторпа в мистецтві. Здавалося, він володів непомильним інстинктом обирати найгірші зразки будь-якого періоду.

Коли хлопці пішли, вона залишилася стояти й роздивлятися навкруги.

Саркофаг…

У коморі трохи пахло пліснявою, так, ніби її давно не провітрювали. Вона підійшла до саркофага. Він був накритий важким віком, яке щільно прилягало до стінок. Люсі подивилася на нього замисленим поглядом.

Потім вийшла з комори, пішла до кухні, знайшла важкий лом і повернулася.

То була нелегка робота, але Люсі доклала всіх своїх сил.

Віко повільно почало підійматися, підважуване ломом.

Воно піднялося досить, аби Люсі могла побачити, що там було всередині…

Розділ шостий

І

Через кілька хвилин Люсі, досить бліда, покинула комору, замкнула двері й почепила ключ на цвях.

Вона швидко пройшла до стайні, сіла у свою машину й вивела її на задню проїзну дорогу. Зупинилася біля пошти в кінці дороги. Увійшла до телефонної будки й набрала номер.

– Я хочу поговорити з міс Марпл.

– Вона відпочиває. Це міс Айлесберроу, чи не так?

– Так.

– Я не збираюся турбувати її, міс, знайте про це. Вона стара жінка й потребує відпочинку.

– Ви повинні потурбувати її. У мене до неї термінова справа.

– Я не…

– Будь ласка, зробіть негайно те, що я вам кажу.

Коли Люсі хотіла, то її голос ставав гострим, як метал. Флоренс знала, що таке авторитет і вміла підкорятися йому.

Незабаром озвався голос міс Марпл.

– Так, Люсі?

Люсі глибоко вдихнула повітря.

– Ви мали слушність, – сказала вона. – Я його знайшла.

– Жіночий труп?

– Так. Труп жінки в хутряному пальті. Він лежить у кам’яному саркофазі в коморі біля будинку, почасти перетвореній на музей. Що накажете робити далі? Думаю, мені треба повідомити поліцію?

– Так. Ви повинні повідомити поліцію. І негайно.

– Але що я повинна сказати їм? Про вас? Насамперед вони захочуть знати, чому я намагалася підняти віко, яке важить не менш як тонну, без будь-якої на те причини. Ви хочете, щоб я вигадала причину? Я можу вигадати її.

– Ні, не треба, – сказала міс Марпл своїм лагідним і серйозним голосом. – Ви, либонь, і сама розумієте, що треба розповісти їм усю правду.

– І про вас?

– Про все.

Несподівана усмішка виникла на блідому обличчі Люсі.

– Це буде дуже просто для мене, – сказала вона. – Але навряд чи вони повірять у те, що я їм розповім.

Вона повісила слухавку, зачекала хвилину, а тоді знову зателефонувала в довідкове бюро й запитала номер поліції.

– Я щойно знайшла мертве тіло в саркофазі в Довгій коморі на території маєтку Резерфорд-Хол.

– Що ви сказали?

Люсі повторила своє повідомлення і, вгадавши наступне запитання, назвала своє ім’я та прізвище.

Вона приїхала назад, поставила автомобіль туди, де він раніше стояв, і ввійшла в дім.

На мить затрималася в холі, обмірковуючи ситуацію.

Потім коротко