Штани з Гондурасу - Євген Дудар
Прийшов додому.
Жінка:
— Знову несе від тебе, як з бочки… А це на шиї чия помада?!
Я сів у куток. Почав. Переношу свою увагу на береги Африки, в джунглі… Думаю про тигрів… Про пантер чорних…
Та жінка тріснула мене по голові сковорідкою. І я остаточно відключився…
Включили мене у лікарні.
У перспективі— У перспективі все це піде під землю! — владно сказав директор заводу товариш Пацьорчик і показав на бурий дим, що валив з труб. — На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі…
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, жебонять бджілки. Повітря — пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
— …Я вам скажу, — провадив далі директор, — що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю…
— Себто як? — не зрозумів я.
— Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років — і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів…
Я пригадав статтю відомого медика. У вечірній газеті. Називалась стаття «Шум — ворог нашого здоров’я». Пригадав іншу статтю. Іншого медика — «Шуми руйнують ваші нерви».
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
— Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, — перервав моє мугикання директор, — буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю…
Річка — це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
— Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю, — сказав директор…
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ці місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу товариш Пацьорчик не зустрів мене.
— Лежить у лікарні, — засмучено мовив його заступник. — Нервове виснаження… Шуми… Гази… Неспокій… Шкода. Добрий чоловік. І спеціаліст гарний… Не хочеться, щоб пішов під землю…
КліткаРанок дрімав у сизій млі. На пшеничному морі — повний штиль.
Небо поскидало із себе всі нічні хмаринки. Голубилося. Очікувало сонця.
Я стояв при битій дорозі. Виглядав попутної машини. Треба було їхати до рідного села. Сто п’ятдесят кілометрів — дорога неблизька. Можна б автобусом. Та він серед поля не зупиняється. А їхати до найближчої автостанції — згаяти час.
Промчала одна машина. Друга. Нуль уваги.
Над’їхала якась машина з кліткою для звіра. Махнув рукою. Зупинилася.
— Слухай, товаришу, далеко їдеш?
— Далеко, — відповідає. — У Карпати по ведмедя. А ти що хотів?
— Під’їхати з тобою. До села Плугів. Що за Тернополем. Терміново треба.
— Куди ж я тебе посаджу? У кабіні сидять двоє.
— А туди! — киваю на клітку.
— Ти що! Там і сісти ніде.
— Я посередині. З клітки ж не випаду… Ну, зрозумій… Треба…
Він підняв защіпку. Відчинив двері до клітки.
— Добре. Залазь… Але підожди. Давай хоч сіна постелимо. Дорога ж неблизька…
Перескочили канаву. Взяли по оберемку сіна. Вийшло непогане гніздо.
— Зачиню тебе на защіпку. Щоб не випав, — пояснив водій.
Спочатку я їхав сидячи. Тоді подумав, чому б не лягти і не поспати?
Розбудили мене якісь голоси. Підвів голову. Машина стояла навпроти кафе у невеличкому містечку. Біля клітки на тротуарі зібрався натовп.
— Диви! Диви! Підняв голову! — гукнув парубійко.
Я витяг з сіна свій капелюх. Накрив ним лисину.
— Інтелігент якийсь, — міркував чоловік у брилі. — У капелюсі… І черевце вже встиг виплекати… Цікаво, за що його?
— Певно, когось убив, — промовив інший. — Інакше чого б у залізній клітці…
«Щоб тебе пропасниця била, — думаю. — За своє життя я і мухи не скривдив».
Маленька дівчинка спитала маму:
— Мамо, мамо! А що, дядя кусається, що його у клітку закрили?
— Ні, доцю! Дядьо — бандит. Він зарізав тьотю.
Мене зморозило. Мені хотілося встати і закричати щось дуже погане. Але я тільки перевернувся зі спини на живіт. І застогнав.
— О, бач! Стогне. Звірюка! Видать, совість мучить, — вигукнула інша молодиця.
— Шофер, за що його?
— За любов, — пожартував водій і клацнув дверцятами. За містечком я сів. Не встиг розправити плечі, машина загальмувала.
Автоінспектор.
Глянув на документи, на водія.
— А це що за звір? — вказав жезлом на мене.
Водій якусь мить думав, очевидно, що б його збрехати.
Тоді зі співчуттям сказав:
— Розумієте… того… скажений… Помішаний… Буйно…
Для повної характеристики мені ще цього бракувало.
Але треба виручати водія. Та й