Штани з Гондурасу - Євген Дудар
Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.
Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.
Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.
Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.
А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?
«…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…»
Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.
«Один за всіх» знає усе. І пише.
«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…
І ось зіграв… У ящик.
Зібралися: «Ти пішов від нас…»
Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.
Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.
Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто.
Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті.
— Дорогий ти мій!.. — побивається жінка.
Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.
А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…
Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.
Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.
Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом…
Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.
Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…
Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!
Червона — дрімає у власному салі.
Зелена — жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…
А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…
Пошесть.
АутотренингПісля того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:
— Навчись відключатися! Бо пропадеш.
— Не можу, — кажу. — Нерви.
— Не зможеш — гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…
І я почав займатися аутотренінгом.
Важко було спочатку.
Викликає шеф. Починає:
— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…
— Я поводився «так». Це вам кажуть «не так», — зірвалося за звичкою з мого язика.
Тоді пригадав, що треба відключатися.
Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.
— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.
— Про крокодилів…
Його очі лізуть на лоба.
— Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.
Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:
— Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?
…Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.
Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.
— Ти, — каже, — отут нахомутав. Накрутив… Сам чорт не розбере.
Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:
— Хто сказав, що нахомутав я?
— Я кажу. Я — завідувач відділу.
Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.
— Про що ти думаєш? — питає роздратовано завідувач.
— Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника «я». Хто тільки скаже «я», того одразу ж виганяють з племені. І він кочує…
Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.
Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.
Не тільки відключався, а й переключався.
Каже мені завідувач:
— Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.
Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.
Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.
Переключився…
Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.