Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм
Попри мої очікування, за дверима виявилася не купальня, а щось середнє між спальнею та бібліотекою. Перше, що впадає мені в око — шафи та стелажі з книжками та якимись склянками вздовж стіни навпроти. Друге — велика сяюча напівсфера на підлозі в центрі кімнати, єдине джерело світла в кімнаті. І коли мої очі звикають до яскравого сяйва, я помічаю в дальньому кінці приміщення ще один предмет, вартий уваги. Величезне масивне ліжко, на якому не те, що двоє, четверо чи навіть п'ятеро спокійно зможуть спати. Або не спати…
Підозрілий шурхіт позаду спонукає мене зробити крок вперед. Двері ніби очікували цього — одразу зачиняються за моєю спиною. Водночас я помічаю, що сяйво напівсфери потроху починає тьмяніти. Її поверхня стає напівпрозорою, і всередині я бачу обриси чоловічого тіла. Темний Лорд стоїть навколішки спиною до мене, трохи схилившись та спираючись руками об підлогу. Що прозорішою стає напівсфера, тим чіткіше я бачу напружені м'язи його оголеного тулуба та плечей. Гарне тіло, що ще сказати.
Мимоволі порівнюю його з Ларом. Навіть юнаком коханий вражав мене своєю силою та витривалістю, коли легко підіймав величезні колоди, допомагаючи чоловікам рубити ліс. Можливо, зараз він теж був би таким…
Напівсфера остаточно зникає, від неї залишається тільки сяюче коло на підлозі. Його світла достатньо, аби я побачила, як Темний Лорд випростовується. Розправляє плечі. Повільно нахиляє голову спочатку в один бік, потім в інший. Я ж стою і не знаю, куди себе подіти. Дивне відчуття. З одного боку — страшно. З іншого — цікаво. Та й просто не можу відвести очей від нього. Підсвічена чаклунським — інакше його і не назвеш — сяйвом шкіра занадто бліда, як на мій смак, але в його плавних рухах щось є по-хижому заворожуюче.
Коли він легко піднімається на ноги, коло на підлозі згасає, і мене вкотре за сьогодні огортає повна темрява. Гостра голка страху коле десь під серцем, і я не вигадую нічого кращого, ніж притиснутися спиною до найближчої стіни, яка на диво не заставлена стелажами чи чимось іншим.
І вже за мить розумію, що він поряд зі мною. Жоден шерех чи якийсь інший звук не викрив його переміщення. Він не торкається мене. Але я відчуваю, як його дихання лоскоче шкіру на моїй шиї.
— І що ти тут забула?
Судячи з лоскоту, він ставить це питання, мало не торкаючись губами мого вуха, і на мить я забуваю, як дихати. Це настільки несподівано, моторошно… і хвилююче.
— Я… заблукала, — на противагу його вкрадливому, трохи глузливому питанню, мій голос лунає до огидного жалібно. — Перепрошую, помилилася дверима. В коридорі виявилося надто темно.
— Темно, кажеш… — оксамитовий сміх викликає в мене мурашки. Вони біжать по шиї, плечах, спині. — Темрява завжди поряд. Звикай, наложнице.
Останнє слово він вимовляє якось надто… іронічно. Ніби вже наперед знає, що добровільно я йому не віддамся, наскільки б не був безглуздим та безнадійним мій спротив.
Він все ще не торкається мене. Але я відчуваю, наскільки він близько. Дуже. Занадто. Його шкіра дихає холодом. Але попри це я надто гостро відчуваю, наскільки шовковиста та тонка тканина закриває мої груди, і як млосно-гаряче стає внизу. Цю гарячу важкість так хочеться згасити, просто притиснувшись до його холодного тіла. Воно ж так близько…
Ні, не піддамся. Щоб відволіктися, я наважуюсь на спробу змінити тему.
— А що то за потвора у вас… в передпокої? — мій голос навіть не тремтить. Майже.
— Це опудало демона, — рівно відповідає Темний Лорд. — Злякалась?
— Так, — відверто зізнаюся я. — Він просто жах, який моторошний. Особливо в темряві.
Чоловік хмикає мені в шию.
— Це ти ще живих не бачила, — задумливо додає він, а потім робить взагалі щось несподіване.
Темний Лорд повільно і глибоко вдихає, при цьому рухається від мого вуха і вздовж шиї до самого плеча. Він ніби смакує мій запах. Від дивного відчуття, викликаного цим, мене спочатку кидає в холод, а після цього — в жар. І знову я ледве стримуюсь, аби не нарешті не податися йому назустріч. Він що, мене якось зачарував? Ні, я не піддамся.
— А чому так раптом потемнішало? — тепер мій голос лунає не настільки впевнено, але все ще майже не тремтить. — Ми з Айною якраз були в бібліотеці…
— О, Айна вже взяла тебе під свій захист, — знову сміх, на цей раз він лоскоче мою праву ключицю. — Втім, як завжди… І результат завжди однаковий.
У останній фразі несподівано лунає злість. Лоскітне відчуття на шкірі зникає. Схоже, Темний Лорд від мене відсторонився, і через це я чомусь відчуваю дивну суміш полегшення і незрозумілого роздратування.
Але наступної миті в кімнаті спалахує полум'я. Від несподіваного світла я здригаюся та примружуюсь — це вогонь в каміні. Він, виявляється, є в тому ж кінці кімнати, що і ліжко. Темний Лорд вже стоїть поруч із ним. Трохи віддалік від каміну — крісло і якийсь дивний чи то стілець, чи то столик, що своїм виглядом скоріше нагадує широке дерев'яне сідло на кремезних та широко розставлених ніжках. Вигнута поверхня відблискує у світлі полум'я — настільки гарно відполірована. Але наймоторошніше в ньому те, що поверх цього вигнутого дерева лежать кілька шкіряних ремінців. Від раптової здогадки, нащо це все може використовуватися, в моєму животі повільно зав'язується тугий гарячий вузол. Він же зараз…
— Іди до мене, — з тонкою усмішкою промовляє Темний Лорд.
Я відчуваю, як мої ноги мало не підгинаються, але все одно роблять перший крок. Самі. Тихо дзвенять металеві кульки на стегні, лоскочучи шкіру. Кожен крок прокочується всім тілом обпалюючою хвилею. Я йду до Темного Лорда, не відриваючи погляду від його очей. У мінливому світлі полум'я вони здаються повністю чорними, ніби два бездонних вира, в яких от-от потоне моя душа.
І коли між нами залишається лише пара кроків, боковим зором я помічаю, як шкіряні ремінці на дивному вигнутому столі починають ворушитися…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно