Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

— Я не маю жодного стосунку до жандармів.

— Не клейте дурня. Зараз ідеться про поліцію, — Фірман трохи занервував, але одразу ж заспокоївся, — умови вам сподобаються, мій друже. До того ж ви... русин, чи не так?..

— Давайте детальніше про умови, — перебив його той.

— Оце вже краще.

Фірман і сам зробив ковток, а тоді продовжив:

— Я, либонь, не помилюся, якщо скажу, що в поліцейських зараз важкі часи. Правда, пане Вістовичу?

— Важкі часи зараз у всіх, пане Фірмане, — спокійно відповів його співрозмовник.

— Згоден, але поліцейським зараз особливо не позаздриш. До звичної роботи додалося багато іншої дурні. В місті побільшало спекулянтів і повій, з'явилися мародери, які тільки й чекають свого часу. Адже, не секрет, що багато львів'ян покинули місто, залишивши домівки порожніми. А що буде, коли сюди прийдуть росіяни?.. Я маю на увазі, що буде з тими, хто служив у поліції? Армія подбає про солдат і жандармів, а хто подбає про вас?

— Поліція дасть собі раду, — сухо відповів Вістович.

— Не смішіть, Адаме, — єхидно сказав шпигун, — армія відступає, а поліцію кидають напризволяще, зовсім не переймаючись долею тих, хто служив чесно багато років. Повірте мені, я вже не раз таке бачив. Чи ви хочете сказати, що маєте чіткі інструкції згори на випадок окупації?

— З міністерства поліції ми отримали всі необхідні вказівки.

Вістович збрехав утретє. Відень ними справді не цікавився.

— Гаразд. Тоді ви будете винятком, бо переважно в столицях рідко переймаються долями периферій. Принцип шахів, знаєте... Можна віддати пішака, щоб вигідніше розмістити дорожчі фігури.

— В ендшпілі пішаки відіграють головну роль, — чомусь вирвалось у Вістовича, — то в чому ж ваша пропозиція, пане Фірмане? І які ж умови? Ви чітко не озвучили ані першого, ані другого. Чи я прослухав?

— А я гадав, ви мене зрозуміли, — розчаровано сказав той.

— Даруйте, я виявився тупим.

— Судячи з ваших розслідувань, все якраз навпаки... Але гаразд, говоритиму ясніше: коли сюди прийдуть росіяни, ви і ваші люди збережете посади. Ви знали, що в Росії поліціянтам живеться значно краще? А Львів на той час буде російською територією. Зізнаюсь, кращої кандидатури на посаду директора поліції, ніж ви, в мене немає. І не буде ні в кого, запевняю. А щоб ви не сумнівались, то заробітню плату від уряду Росії можемо починати нараховувати вже сьогодні.

— А якщо все станеться не так? Якщо ваша армія так і не вступить до Львова? — поцікавився Вістович.

— Тоді просто залишитесь нашою людиною і будете отримувати ті самі гроші, які я обіцяв. Їх вам щомісячно платитиме, наприклад, наш консул.

— Про яку суму йдеться?

Фірман дістав з кишені блокнот і жалюгідний недогризок олівця. Ледь відірвавши погляд від співрозмовника, він вивів на листку число з чотирма нулями. Помітивши, що справив на поліціянта неабияке враження, шпигун відкинуся на спинку стільця і знову ковтнув з келиха, мов святкуючи перемогу.

— То як, ви згодні, пане Вістовичу? — запитав він.

— Припустімо, що так, — трохи подумавши, сказав той, — в такому разі, яким би було моє перше завдання?

— Щось не надто важке і ризиковане, — відповів Фірман, — скажімо, ви знайдете собі двох-трьох надійних помічників і з їхньою допомогою передасте нам всю зброю з поліційного складу. Собі залишите тільки те, що при вас.

— Тобто ви хочете, щоб я фактично роззброїв львівську поліцію?

— Не зовсім. Я ж сказав, що при вас залишається деяка зброя.

Фірман, помітивши сумніви на обличчі поліцейського, мовби ненавмисне постукав пальцями по відкритому блокноті з виведеною на листку цифрою. Втім, Вістович мовчав, і він вирішив дістати наступного свого козиря:

— Як я сказав вище, пане Вістовичу, ми знаємо, що поліції зараз нелегко, — сказав Фірман, — а тут ще й ця бісова справа зі зникненням діаманта Габсбургів. Чи не так?

Йому знову вдалося вразити співрозмовника. Було видно, що Фірман почувається переможцем.

— Так от, пане заступнику, — продовжив той, не чекаючи відповіді, — як аванс можемо запропонувати розкриття цієї справи.

— Повернете діамант і вкажете на вбивцю Проймана? — не повірив Вістович.

— Приблизно так. А точніше, віддамо в ваші руки вбивцю і вкажемо, де діамант. Як бачите, співпрацюючи з нами, ви не псуєте відносини зі своїм керівництвом. Якраз навпаки.

Фірман відчув, Що влучив у ціль якнайкраще, тому більше не запитував про згоду, а одразу перейшов до справи:

— Завтра о десятій вечора чекатиму вас на Янівському цвинтарі. Завдання пам'ятаєте, потрібна зброя.

— Цвинтар великий, — мовив поліціянт, — де саме ви будете?

— Зі сторони жидівського кладовища, — уточнив той, — не запізнюйтесь.

З цими словами Фірман підвівся і, кивнувши на прощання, вийшов з кнайпи. Вістовичу не залишалося нічого іншого, як допити своє пиво і вчинити так само. Швидкими кроками він дістався до Дирекції поліції і найперше запитав у чергового.

— Пан директор ще тут?

Той заперечливо похитав головою.

— Не було від учора.

— Від учора? — здивувався Вістович.

— Так, бо вчора я також чергував і пана директора не бачив, — відповів він.

Вістович сердито вилаявся.

— А хто є?

— Тільки комісар Самковський.

— Ну хоч хтось, курва...

Він піднявся на другий поверх, де був їхній з Самковським кабінет. Той сидів за столом, на якому височіла гора паперів. Вістович пригадав, що сам звалив на нього справи усіх львівських москвофілів.

— І панові не спиться, шефе? — іронічно запитав комісар.

— Облиште все це гівно, Самковський, — заступник директора вказав нервовим жестом на папери.

Комісар з приємністю відірвався від роботи і навіть відсунувся на стільці подалі від столу. Ще з більшою приємністю він дістав з кишені портсигар і закурив. Робота остогидла йому настільки, що він навіть не запитував у шефа, чим спричинена така зміна його настрою. Адже ще вранці Вістович погрожував запхнути йому в дупу кожну не опрацьовану справу. Довелося сидіти допізна, щоб цих справ до наступного дня було якомога менше.

Вістович важко опустився на стілець і також закурив. Потроху кабінет наповнювався густим