Ребекка - Дафна дю Мор'є

знову опинилися наодинці й напруга зникла, я відчула майже нестерпне полегшення. Схоже на відчуття, яке з’являється після того, коли прорве нарив. Максим мовчав. Я відчула, як він накрив мою долоню своєю. Довкола нас був щільний дорожній рух, але я його не помічала. Я чула гуркіт автобусів, гудки таксі, увесь цей незмінний, ненастанний лондонський рев, проте він існував окремо від мене. Я перебувала в якомусь іншому місці, де було прохолодно, тихо й спокійно. Тепер ніщо не могло нам зашкодити. Найстрашніше ми вже пережили.

Коли Максим зупинив автомобіль, я розплющила очі й усілася рівно. Ми опинилися навпроти одного з численних маленьких ресторанчиків на вузькій вуличці в Сохо. Здивована й збита з пантелику, я роззиралася навкруги.

— Ти стомилась, — коротко сказав Максим. — Наразі ти голодна, стомлена й ні на що не здатна. Тобі стане краще, коли ти щось з’їси. Та й мені також. Зараз ми зайдемо сюди й замовимо собі вечерю. До того ж звідси я зможу зателефонувати Френку.

Ми вийшли з машини. У ресторані не було нікого, крім метрдотеля, офіціанта й дівчини за стійкою. Усередині — темно й прохолодно. Ми рушили до столика в кутку. Максим почав замовляти їжу.

— Февелл мав рацію з приводу випивки, — сказав він. — Мені теж хочеться випити, та й тобі не зашкодить. Я замовлю тобі бренді.

Метрдотель був товстий і постійно всміхався. Він приніс нам довгі вузькі рулети в паперових обгортках. Вони виявилися дуже твердими й хрусткими. Я жадібно накинулася на свій. Бренді з содовою мав м’який смак, він зігрівав і дивним чином заспокоював.

— Після вечері ми поїдемо повільно, геть потихеньку, — проказав Максим. — До того ж увечері буде прохолодно. Десь по дорозі знайдемо місце, щоб заночувати. А тоді вранці вирушимо в Мендерлей.

— Так, — погодилась я.

— Ти ж не хотіла лишатися на вечерю в сестри Джуліана і їхати назад пізнім потягом?

— Ні.

Максим спорожнив свою склянку. Його очі здавалися великими, під ними запали круглі тіні. На тлі його блідого обличчя вони видавалися надзвичайно темними.

— Як думаєш, — запитав він, — скільки насправді відомо Джуліану?

Я дивилася на нього з-над склянки й мовчала.

— Він здогадався, — повільно проказав Максим. — Звісно ж, йому про все відомо.

— Навіть якщо це так, — мовила я, — він ніколи про це не розповість. Ніколи, ніколи.

— Так, — сказав Максим. — Так.

Він замовив метрдотелю ще одну порцію випивки. Ми тихо й спокійно сиділи в темному кутку.

— Я думаю, — промовив Максим, — що Ребекка збрехала мені навмисне. Це був її останній і найбільший блеф. Вона хотіла, щоб я її вбив. Вона все передбачила. Ось чому вона сміялась. Ось чому перед смертю вона стояла і сміялась.

Я нічого йому не відказала. Лише продовжувала пити бренді з содовою. Тепер усе закінчилося. Ми все владнали. Наразі це вже не мало жодного значення. Максиму не було потреби бліднути й перейматись.

— Це був її останній продуманий жарт, — сказав Максим, — найліпший із усіх. І я навіть зараз не певен, що врешті-решт вона не перемогла.

— Що ти маєш на увазі? Яким чином вона могла перемогти? — запитала я.

— Не знаю, — відповів він. — Не знаю.

Максим залпом допив другу склянку. Затим устав з-за столу.

— Піду понабридаю Френку, — сказав він.

Я сиділа в куточку, коли офіціант нарешті приніс мою страву. Це був омар. Дуже гарячий і смачний. Я також замовила другу склянку бренді з содовою. Було приємно й затишно сидіти отак і нічим особливо не перейматись. Я усміхнулась офіціанту. Попросила ще хліба й чомусь озвучила це французькою. У ресторані панувала радісна й дружня атмосфера. Ми з Максимом були разом. Усе закінчилося. Ми все владнали. Ребекка померла. Вона не здатна була завдати нам шкоди. Як і сказав Максим, свій останній жарт вона вже зіграла. Більше вона нічого не могла нам заподіяти. За десять хвилин Максим повернувся.

— То як там Френк? — поцікавилась я, і мені здалося, що мій голос прозвучав нібито звідкись здалеку.

— Із Френком усе гаразд, — відказав Максим. — Він був у конторі, чекав на мій дзвінок від четвертої. Я все йому розповів. З його голосу було чути, що він зрадів і йому відлягло від серця.

— Зрозуміло, — сказала я.

— Утім сталося щось доволі дивне, — насупившись, повільно промовив Максим. — Френку здається, що місіс Денверз кудись поїхала. Вона просто взяла і зникла. Нікому нічого не сказала, проте, вочевидь, збиралася цілий день. Вона забрала всі речі зі своєї кімнати, а о четвертій по коробки приїхав працівник станції. Френку розповів про це по телефону Фріс. Кроулі попросив його переказати місіс Денверз, аби вона зайшла до нього в контору. Він чекав, але вона не приїхала. Приблизно за десять хвилин перед моїм дзвінком Фріс зателефонував Френкові знову й повідомив, що місіс Денверз дзвонили по міжміській лінії, Фріс перемкнув цей дзвінок на телефон у її кімнаті, і вона на нього відповіла. Певно, це трапилося приблизно в десять по шостій. За чверть сьома Фріс постукав до кімнати місіс Денверз, але там уже нікого не було. І в спальні також. Її скрізь шукали, але не знайшли. Схоже, що вона поїхала. Вочевидь, вийшла з будинку й пішла через гай. Повз сторожку вона не проходила.

— Хіба це не на краще? — спитала я. — Це вбереже нас від багатьох проблем. Нам так чи інакше довелося б її звільнити. Думаю, вона про це здогадалась. Минулої ночі в неї був такий вираз обличчя… Доки ми їхали сюди, я тільки про нього й думала.

— Мені це не подобається, — сказав Максим. — Не подобається.

— Вона нічого не може зробити, — заперечила я. — Вона поїхала. Ну і нехай. Ясно, що їй подзвонив Февелл. Певно, розповів про Бейкера. Переказав слова полковника Джуліана. А полковник сказав, що нам варто негайно повідомляти його про будь-яку спробу шантажу. Вони не наважаться щось заподіяти. Просто не зможуть. Це надто небезпечно.

— Я думаю не про шантаж, — проказав Максим.

— А що ще вони можуть зробити? — запитала я. — Нам слід прислухатися до поради полковника Джуліана. Забути. Більше не варто про це думати. Усе закінчилося, любий, це вже кінець. Нам слід стати на