Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Краще залиш це нам із Джуліаном, — тихо сказав Максим. — Доктор Бейкер навіть не здогадується, до чого ти хилиш.

Він розвернувся до доктора Бейкера, який стояв між ними. Лікар насупив брови, на його обличчі застигла ввічлива посмішка.

— Кузен моєї покійної дружини не задоволений рішенням суду, — пояснив Максим, — і сьогодні ми приїхали до вас, бо знайшли ваше ім’я й телефон вашого колишнього кабінету в щоденнику зустрічей, який належав моїй дружині. Схоже, вона домовилась із вами про прийом і побувала на ньому о другій годині того дня, коли востаннє їздила в Лондон. Чи не могли б ви це підтвердити?

Доктор Бейкер дуже уважно його вислухав, однак коли Максим закінчив, похитав головою.

— Мені страшенно шкода, — мовив він, — проте, здається, ви помилились. Прізвище де Вінтер я б запам’ятав. До мене ніколи в житті не зверталася місіс де Вінтер.

Полковник Джуліан дістав гаманець і простягнув лікареві вирвану зі щоденника сторінку.

— Ось тут є запис, — сказав він. — «Бейкер, о другій». А поряд — великий хрестик, який вказує на те, що зустріч відбулася. А ось номер телефону. М’юзеум 0488.

Доктор Бейкер поглянув на аркуш паперу.

— Дуже дивно, це справді дуже дивно. Так, як ви й кажете, це — дійсно мій номер.

— А чи не могла вона прийти до вас на прийом, назвавшись чужим ім’ям? — запитав полковник Джуліан.

— Що ж, це можливо. Вона могла так зробити. Хоча, звісно, це досить незвично. Я завжди був проти таких речей. Таке ставлення до лікарів шкодить нашій професії.

— У вашому архіві міг зберегтися запис про той візит? — запитав полковник Джуліан. — Я розумію, що це суперечить професійній етиці, однак ситуація — доволі незвичайна. Ми вважаємо, що її візит до вас якось пов’язаний з її подальшим… самогубством.

— Убивством, — сказав Февелл.

Доктор Бейкер здивовано підняв брови й запитально поглянув на Максима.

— Я й не здогадувався, що річ полягає в цьому, — тихо відказав він. — Звісно, я вас розумію і зроблю все, що в моїх силах, аби вам допомогти. Якщо ви почекаєте кілька хвилин, я сходжу й пошукаю в архіві. У мене мають бути записи про призначення візитів за весь рік та історії хвороб. Прошу, пригощайтеся цигарками. Гадаю, пропонувати шеррі ще надто рано.

Полковник Джуліан і Максим похитали головами. Я подумала, що Февелл зараз щось скаже, але доктор Бейкер вийшов із кімнати раніше, ніж той устиг це зробити.

— Здається, він — чесна людина, — мовив полковник.

— Чому він не запропонував нам віскі з содовою? — проказав Февелл. — Певно, тримає його під замком. Мені він не надто сподобався. Не думаю, що він чимось нам допоможе.

Максим не сказав нічого. З тенісного корту долинали звуки ударів по м’ячу. Загавкав шотландський тер’єр. Жінка крикнула, щоб він замовк. Літні канікули. Бейкер бавиться зі своїми дітьми. Ми порушили звичний плин їхнього життя. На камінній дошці під скляним ковпаком пронизливо й швидко-швидко цокав золотий годинник. На нього спиралася листівка з видом на Женевське озеро. Бейкери мали друзів у Швейцарії.

До вітальні повернувся доктор Бейкер із великою книгою та ящиком із картотекою. Він поклав їх на стіл.

— Це записи за минулий рік, — сказав доктор Бейкер. — Я не переглядав їх відтоді, як ми переїхали. Розумієте, я полишив практику лише півроку тому.

Він розгорнув книгу й почав гортати сторінки. Я спостерігала за ним, мов зачарована. Звісно ж, він її знайде. Тепер це вже була справа кількох секунд.

— Сьоме, восьме, десяте, — бурмотів доктор Бейкер, — у ці числа — нічого. Якого ви казали? Дванадцятого? О другій годині? Ага!

Усі завмерли. Ми не зводили поглядів з його обличчя.

— Дванадцятого числа о другій годині в мене на прийомі була місіс Денверз, — сказав доктор Бейкер.

— Денні? З якого дива… — почав було Февелл, однак Максим різко його перебив.

— Звісно, вона назвалась чужим ім’ям, — мовив він. — Це було очевидно від самого початку. Докторе Бейкер, тепер ви пригадали той візит?

Але Бейкер уже рився в паперах. Я побачила, як він заліз пальцями у відділення, позначене літерою «Д», і майже одразу знайшов потрібну картку. Він швидко проглянув зроблені власною рукою записи.

— Так, — повільно проказав доктор Бейкер. — Так, місіс Денверз. Тепер пригадую.

— Висока, струнка, темноволоса, дуже вродлива? — тихо поцікавився полковник Джуліан.

— Так, — відповів доктор Бейкер. — Так.

Він перечитав папери, а тоді знову поклав їх до картотеки.

— Ви, звісно ж, розумієте, що я роблю це всупереч професійній етиці? — сказав він, поглянувши на Максима. — Пацієнти довіряють нам так само, як священику на сповіді. Але ваша дружина померла і я цілком розумію, що обставини склалися виняткові. Ви хочете знати, чи можу я повідомити вам можливу причину, яка підштовхнула б вашу дружину накласти на себе руки? Думаю, так. Жінка, яка назвалася місіс Денверз, була серйозно хвора.

Доктор Бейкер витримав паузу. По черзі подивився на кожного з нас.

— Я чудово її пам’ятаю, — продовжив він і знову повернувся до своїх записів. — Уперше вона завітала до мене за тиждень до вказаної вами дати. Вона скаржилася на наявність певних симптомів, і я зробив рентген. Удруге вона прийшла дізнатися результати тестів. Рентгенограм у мене немає, але я все детально занотував. Я пам’ятаю, як вона зайшла до мене в кабінет і простягнула руку по рентгенограми. «Я хочу знати правду, — сказала вона. — Мені не потрібні заспокійливі слова, не треба зі мною няньчитися. Якщо це правда, так одразу мені й скажіть».

Лікар знову замовк і ще раз проглянув свої нотатки.

Я все чекала й чекала. «Чому він не може просто завершити з цим і відпустити нас? — запитувала я себе. — Чому ми мусимо тут сидіти й чекати, не зводячи з нього очей?»

— Що ж, — проказав доктор Бейкер, — вона попросила мене сказати їй правду, і я все розповів. Деяким пацієнтам це допомагає. Недомовленості їм тільки шкодять.