Нечиста кров - Сергій Карюк

— Пане війте, ви добре розумієте, що Лукомського ніколи не визнають ні упирем, ні відьмаком, ні сатаною. Хай навіть у нього будуть роги, і він вивергатиме пекельний вогонь з дупи. І це все з однієї причини — бо він родич Малаховських.[30] І подумайте всього лиш хвильку, якщо ваш Антоній Барнаба, славетний князь Яблоновський гербу Пруси III довідається, що за чортівня коїться в одному з зачуханих сіл, якими він зараз від імені Єло-Малинських управляє, як ви думаєте, що він робитиме: сваритимуться з магнатами Малаховськими чи відправить куди подалі несуразного війта, який замість наводити лад у селі, бігає по околиці й палить живцем людей? Міркуймо як цивілізовані люди.

— Про що? — буркнув війт.

— А про те, що, можливо, хтось уже добре зрозумів, що перебрав лишку, але чомусь не хоче цього визнати й зупинитися. А не зупинився той хтось тому, що дуже вже хотів, аби запальний Лукомський приїхав у Болотківці палити і вбивати! — дивлячись у очі Краваржу, промовив Голота.

— Ти на що натякаєш, Голото? — почервонів війт.

— Ні на що, Краварже, ні на що. Це все теорія. Так от, може, той хтось думав, що якби Лукомський, який має такий характер, що казиться лише за мить, приїхав мститися за свого товариша й повбивав би поселян, попалив поля, то тоді князь Яблоновський уже й не згадував би, що стало причиною того, а просто мстився б у відповідь? І всі милі ігри зі спаленими упирями-шляхтичами підзабулися б, так же? Але Лукомський удома, у Ляхові, і нікуди вже не поїде, а от я — тут.

— І навіщо ти тут? Я все більше думаю, що ти все-таки вирішив повисіти на березі…

— Ну, мені та береза вже точно ні до чого, пане Краварже, — мило посміхаючись, промовив Голота. — Зараз повисіти на ній шансів куди більше саме у вас, війте. А ось чому я тут — це правильне питання. Я тут, аби розібратися в усіх болотківських смертях і не довести до міжусобиці й подальших дурнуватих убивств. І я впевнений, що поки не повернувся пан Яблоновський, і вам було б не зайвим з’ясувати, що за дурня тут твориться. Тим більше, що і Лукомський відправив вашому пану, який зараз саме їде з відпочинку у Карлсбаді, листа зі скаргою. Тож поки князь Антоній приїде, вам би треба знайти відповіді на запитання, які він поставить. А він їх обов’язково поставить, Краварже! І якщо все те, що я чув про Яблоновського, правда, то ви вже зараз маєте готуватися до найгіршого. Чом би й не до знайомства з катом. В Острозі його немає, але, я думаю, розлючений князь може запросити Яська Болиця з Кременця. Ви, я думаю, чули про того хворого на голову литвина?

Плечі війта аж впали додолу. Він схилив голову, втупившись у підлогу, а потім підняв очі. За цей короткий проміжок часу пихи й гордощів у нього явно поменшало.

— Добре, добре, Голото. Що ти пропонуєш? — запитав він примирливо.

— По-перше, розслідування усіх смертей, починаючи з того проклятого шинку. А по-друге… Я приїхав дізнатися, якого біса ви продовжуєте те дурнувате полювання на упирів? І чому ви вирішили, що той як його…

— Фельчинський.

— Ага, Фельчинський. Чому ви вирішили, що він також упир?

— По-перше, я нічого не продовжую, то люди кажуть…

— То ви ж почали всі ці полювання, — перебив війта Голота.

— А що б ти робив, коли б у тебе в шинку померли двоє, а ще одна при смерті бігла селом і кричала: «Упирі, упирі!». Я їхній війт, і якщо я не можу їх переконати, то маю очолити!!! — тут вибухнув навіть спокійний, як віл, війт. — Та і як їх переконувати, коли опівночі поза переляканим селом, яке говорить про моровицю, яку наслали упирі, ловлять блідого, як смерть, чолов’ягу з червоними, як кров, губами, і який торочить нісенітницю, що шукає вночі за селом якогось коня? Що було робити, розумнику? — заволав Краварж.

— Добре, а до чого тут Фельчинський?

— То пішли, покажу, — важко гупаючи чоботями, Краварж зійшов з ґанку і посунув до брами. Хвильку повагавшись, Голота наздогнав війта і пішов поруч.

До маєтку колись вельможних, а тепер зубожілих шляхтичів Фельчинських, Голота та Краварж ішли пішки через усе село. Дорогою війт розповів історію злету й падіння Фельчинських, які свого часу відігравали не останню роль на Волині. Дід загиблого шляхтича приїхав сюди аж із Серадзя і до самої смерті був підкоморієм у самих Вишневецьких.[31] Про те, як господарі Вишневця цінували Фельчинського, говорило те, що помер той, будучи власником трьох сіл на Кременеччині. Однак із часу смерті старого підкоморія Фельчинські лише котилися вниз. Спочатку п’яниця-син старого прогуляв усі три села й приїхав до Болотківець, рятуючись від кредиторів, а вже тут дивний онук довів справу до логічного кінця. Те, що Фельчинський таки досяг успіху в остаточному розтринькуванні спадку, Голоті стало зрозуміло, коли він глянув на маєток загиблого. Почорнілий, місцями похилений паркан, старий зарослий сад, похилений дім. «Так, вельможністю тут не пахне вже років з п’ятдесят», — відзначив Голота, пролазячи крізь залишки воріт.

Біля будинку Фельчинського було людно, та мало хто наважувався зайти всередину. Люди зазирали у вікна, шепотіли щось одне одному й значуще переглядалися. «Відьмак», «Упир», «Кровопивця» — лунало звідусіль. Лисяча пика помічника війта Сокирчука мелькала то тут, то там. Він переходив від однієї юрби до іншої й намагався заспокоїти, але з малопомітним результатом — люди хвилювалися все більше.

— Спалити це чортове кодло!

— Зараз же!

— Ач яке падло. Завжди думала, що він відьмак, той Фельчинський! — верещав хтось надворі.

«Їм надто вже сподобалося палити, і тепер годі зупинити», — подумав Голота, що оглядався у великій кімнаті, дивлячись на домовину з Фельчинським, яка стояла на столі посеред хати.

Той лежав зі складеними на грудях руками, але навіть смерть не розгладила наляканий вираз обличчя, з якім він і відійшов в інший світ.

«А його таки добряче настрахопудили перед смертю», — констатував очевидне Голота, оглядаючи гримасу Фельчинського. Учорашній жебрак уже дізнався від Краваржа, що старого шляхтича, м’яко кажучи, не любили. Та це було не дивно, адже це був найбільший у селі охочий судитися і затівати сварки на рівному місці. Усі, хто мав межу з землею Фельчинського, просто втрачали клепки через нестерпного діда й воліли кому завгодно продати землю,