Нечиста кров - Сергій Карюк

Пан замовк і уважніше подивився на подертого жебрака, що сипав латиною, сидячи на паркані. Потім різким помахом руки відіслав своїх гайдуків, які забрали собак, що аж охрипли, гавкаючи на Голоту.

— У Кракові? Хто ви і що вам треба? — уже спокійніше проказав Лукомський.

— У мене немає часу на латину.

— Я щойно з Болотківець, пане Яне, — Голота швидко зістрибнув з паркану і наблизився до Лукомського. — Що вам сказати, лише дивом я оце стою біля вас і розмовляю, бо вже молився Божій Матері і всім своїм святим захисникам, аби врятували від наглої смерті. Тамтешні людоньки наче подуріли і вже готові були мене спалити, як упиря, що наслав на них моровицю, коли їм підвернувся ваш товариш Котович. Я, звичайно, не знаю, якого біса йому знадобилося вночі шукати на околицях Болотківець коня, але скажу відверто — дуже дякую вашому покійному товаришу. Якби не він, я б уже перетворився на попіл.

— Дорого Олександрові далася його любов до того дурного жеребця, якого він пішов шукати, — помовчавши, буркнув Лукомський. — Коштував він як якесь село, андалузька порода як-не-як, але ж покласти за нього своє життя?! Ех, Олександре, Олександре, — зітхнув Лукомський, але відразу ж підняв голову й роздув ніздрі, як бик. — За Котовича я спалю все те село дотла, не сумнівайтесь. А війта і його прихвоснів порубаю, як собак!

Голота похитав головою й зітхнув. Він, як міг, надавав своїй мармизі скорботного виразу й співчутливо хитав головою.

— Але ж, пане Яне, ви розумієте, що за спалені Болотківці з вас спитає князь Яблоновський,[26] який зараз управляє маєтками Єло-Малинських. А хто такі Яблоновські, вам казати не треба. Якщо він захоче, то й суд, і інквізиція підтвердять, що ваш товариш їв дітей на обід, був упирем, відьмаком і перевертнем одночасно. А якщо врахувати, що й ксьондз, і священик благословили спалення Котовича, та і зовнішність його була досить, як це кажуть італійці — specifico, то ми зможемо передбачити, що закінчиться це все не дуже добре для вас. Якщо буде розголос, то постане питання: хто ж може товаришувати з упирем, як не якийсь відьмак чи ще якийсь перевертень?

— Та як ти смієш! Від кого це я слухаю? Хто ти такий, лайдаку? — знову розлютувався Лукомський.

— Бо це правда, пане Яне. Заводитися з Яблоновськими — хазяями цього краю — трохи нерозумно. Хоча ви й самі це добре знаєте… А хто я? Я той, хто може допомогти вам у цій неприємній ситуації. Розповім вам, пане, одну історію. Ви чули про графиню Брановицьку? Зірка королівських балів, яка несподівано померла кілька років тому у Варшаві просто посеред вистави власного театру, вона ще грала Юнону? До речі, грала чарівно, інколи трохи перегравала, але вигляд це мало дуже милий…

— Чи чув я? Ви знущаєтесь? Про смерть графині Єлени вся Європа говорила! Але до чого тут це? — знизав плечима Лукомський.

— Ага, значить, щось із варшавських новин таки доходить сюди. Прекрасно! Так от, вам, мабуть, відомо, як завершилося розслідування наглої смерті графині?

— Як закінчилося? Ви таки знущаєтесь, — знов побуряковів Лукомський, — усім відомо, що графиню отруїли, та хто отруїв і навіщо — залишається загадкою й досі. Навіть знаменитий Вольф з Мейсена не зміг розплутати цю загадку.

— Вольф? Зарозумілий товстун і дурень, той ваш Вольф. Багато пилу в очі, багато пишних фраз — і пшик! Так-от, відкрию вам секрет, отруйника таки знайшли, і, звичайно, той мейсенський шматок шпигу тут ні до чого. Знайшли, скрутили, привезли до великого коронного канцлера, до Замойського, бо графиня була його родичкою.

— То ж хто вбив? — зацікавлено відкрив рота Лукомський.

— Вибачте, це державна таємниця. Король не захотів розголосу, тож убивця просто зник. Що сталося з ним — хтозна. Думаю, що все вирішили полюбовно, як це завше роблять у нашій столиці. Самі розумієте, — скривив губи Голота, — тіло невідомого потопельника знайдуть у Віслі, верст за двадцять за течією…

— То ви брали участь у розслідуванні… — мовив Лукомський.

— О, сказати так буде перебільшенням. Моя роль була суто формальна, але дещо вдалося підказати…

— Навіть якщо це так, як ви можете мені допомогти зараз?

— Ви хочете помсти, а я можу її вам дати. Думаю, я зараз єдиний на всій Волині можу вам допомогти і, якщо ви, пане Яне, подумаєте добре, то збагнете, що я справді посланець Божий, бо можу владнати цю брудну справу якнайкраще для вас. Обіцяю, за Котовича ви відплатите, та помста буде, як казали у Римі…

— Я лише дуже вас прошу, пане… — скривившись, перебив Голоту нервовий Лукомський.

— Голота.

— Пане, хм, Голото… Давайте без демонстрацій вашої латини. Я й так бачу, що ви добре навчалися в Кракові чи там у Празі, чи…

— У Болоньї.

— Добре, добре. Pax, рах[27]. Але, заради Бога, скажіть мені, що вам потрібно в усій цій справі?

— Хм. Як ви бачите, вигляд у мене ще той. Я оце саме переживаю, як це сказати, досить складний відрізок мого й так неспокійного життя. А якщо коротко, то з благословенної Болоньї довелося тікати без шеляга в кишені й тепер мені треба… Урешті, багато чого мені треба, і я в цьому питанні надіюся на вашу милість.

— Думаю, ми можемо обговорити це пізніше… Після того, як я почую ваші пропозиції.

— У благословенній Болоньї завжди казали: Ride bene chi ride l’ultimo, тобто добре сміється той, хто сміється останнім. Подумаймо ж, як нам добряче посміятися з наших ворогів, — улесливо продовжив Голота.

— Я не хочу сміятися, я хочу відрубати голову тому вилупку Краваржу, — нервово смикаючи головою, проговорив Лукомський.

— Теж можливий варіант…

— Так? То підемо в дім, обговоримо, пане Голото, як, вибачте, ваше ймення?..

— Зараз я без імені, просто Голота. Знаєте, пісня така є про козака? — усміхнувся до Лукомського жебрак.

Вони сиділи у великій залі з гербами на стінах і з картинами численних благородних предків пана Яна, хоча вся округа знала, що шляхтичами Острозькі міщани Лукомські стали зовсім недавно, коли діду пана Яна пощастило, і він раптово розбагатів на торгівлі збіжжям. Пан умостився у великому кріслі, простяг довгі ноги у капцях, зчепив руки перед собою й запитливо глянув на Голоту.

— Так що ж ви пропонуєте? Тільки прошу, — роздратовано додав він. — Ми тут на Волині живемо без усіх цих мудрагелій, — змахнув рукою князь. — Тож просто й без італійських цитат.

— А от учора я впевнився, що Волинь