Країна розваг - Стівен Кінг

— Це шампанське, — відказала місіс Шопло. — Проте, якщо ви сподіваєтеся на «Моет-е-Шандон», юний містере Кеннеді, то будете розчаровані. Це не «Колд Дак»[22], але й не дорогезний вишуканий напій.

— За своїх нових колег не скажу, — промовив Том, — але як людина, чиї смакові пристрасті формувалися під впливом вина з пакетів, я навряд чи буду розчарований.

Місіс Шопло всміхнулася.

— Я завжди так відзначаю початок літа. На удачу. Наче працює. Досі я ще не втратила жодного сезонного пожильця. Беріть по келиху. — Ми зробили так, як нам було сказано. — Тіно, наллєш?

Коли фужери були повні, місіс Шопло піднесла свій догори, ми наслідували її приклад.

— За Ерін, Тома й Девіна, — проголосила вона. — Нехай їхнє літо буде чудовим, а шкура носиться лише в прохолодні дні.

Ми цокнулися й випили. Нехай то було й не дороге шампанське, та смакувало воно збіса добре і його лишалося достатньо, щоб ми зробили ще по ковтку. Наступний тост запропонував Том.

— За місіс Шопло, яка дає нам прихисток від бурі!

— Ой, дякую, Томе, мені дуже приємно. Але знижки за оренду не сподівайся.

Ми випили. Я поставив келих, відчуваючи, що трохи сп’янів.

— А що то за шкура, яку треба носити? — спитав я.

Місіс Шопло і міс Екерлі перезирнулися і всміхнулися. Відповіла бібліотекарка, хоча навряд чи це можна було вважати відповіддю.

— Побачиш, — сказала вона.

— Діти, допізна не сидіть, — порадила місіс Шопло. — Вам рано вставати. Вас чекає кар’єра в розважальному бізнесі.

* * *

Підйом справді був ранній: о сьомій, за дві години до того, як парк відчинить ворота в нове літо. Ми втрьох пішли пішки пляжем. Говорив переважно Том. Він був дуже балакучий, і це могло б діставати, якби не його весела вдача і невтомне бажання всіх розважати. Я бачив, що Ерін (вона йшла по хвилях прибою боса, кросівки тримаючи в лівій руці) дивилася на нього зачаровано. Я заздрив цій Томовій здатності. Він був дебелий, і красивим його аж ніяк не можна було назвати, проте з нього ключем била енергія, а ще даром балаканини він був наділений від природи. (А я, відповідно, обділений. Пам’ятаєте бородатий анекдот про молоду актрису, котра була такою нетямущою, що трахалася з письменником?)

— Блін, як ви думаєте, скільки бабла в людей, яким належать ці хатинки? — Він махнув рукою на будинки Біч-роу. Ми саме проминали великий зелений, схожий на замок, але того дня жінки й хлопчика на візку біля нього не було. Енні та Майк Рос з’явилися пізніше.

— Мабуть, мільйони, — відповіла Ерін. — Це, звісно, не Гемптонз[23], але й не чізбургери, як каже мій батько.

— Думаю, парк розваг трохи збиває ціну нерухомості, — зауважив я. На тлі блакитного ранкового неба випиналися три найпомітніші принади «Джойленду»: «Громовиця», «Скажена трясучка», «Колесо Кароліни».

— Нє, ти не розумієш, що на умі в багатіїв, — сказав Том. — Це типу як вони проходять повз волоцюг із простягнутими руками на вулицях. Вони просто стирають їх зі свого поля зору. Волоцюги? Які волоцюги? З тим парком так само. Який парк? Люди, яким належать ці будинки, живуть ніби на іншій планеті. — Він зупинився і склав руки дашком над очима, щоб роздивитися зелений вікторіанський особняк, який відіграє в моєму житті таку велику роль тієї осені, коли Том та Ерін (на той час вони вже стануть парою) поїдуть на навчання. — Оцей буде моїм. Сподіваюся вступити у володіння… ммм… першого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року.

— Я привезу шампанське, — пообіцяла Ерін, і ми всі розсміялися.

* * *

Того ранку я вперше й востаннє за все літо побачив команду працівників «Джойленду» в повному складі. Нас зібрали в «Серф-Аудиторіум», концертній залі, де виступали всі ті маловідомі співаки кантрі й літні рокери. Було нас близько двохсот (переважно студенти, ладні працювати за їжу, як і ми з Томом та Ерін). Але були тут і штатні працівники. Я побачив Роззі Ґолд. Того дня вона вже вбралася в робочий одяг — циганські лахи й великі сережки-кільця. На сцені Лейн Гарді встановлював на трибуні мікрофон, а тоді перевіряв його, гучно постукуючи пальцем. Незмінний котелок був зсунутий під звичним недбалим кутом. Не знаю, як він вичепив мене поглядом з юрми тих дітей, але коротко відсалютував від заломленого капелюха. Я відповів тим самим жестом.

Закінчивши роботу, він кивнув, зіскочив зі сцени й зайняв місце, яке йому притримала Роззі. З-за лаштунків бадьорою ходою вийшов Фред Дін.

— Будь ласка, сідайте всі, сідайте. Перш ніж ви почуєте завдання для команд, власник «Джойленду» — і ваш роботодавець — хоче сказати кілька слів. Поаплодуймо містерові Бредлі Істербруку.

Ми всі заплескали в долоні, й з-за лаштунків показався старий чолов’яга. Він ішов обережно, високо піднімаючи ноги, як людина, в якої хворі стегнові суглоби, хвора спина чи те й те одночасно. Був він високий, навдивовижу худий, вбраний у чорний костюм, який робив його більше схожим на трунаря, ніж на власника парку розваг. Обличчя мав довгасте, бліде, всіяне родимками і горбками. Кожне гоління для нього, мабуть, перетворювалося на справжню муку, проте щоки й підборіддя були чисто вибриті. Вугільно-чорне волосся, що напевно завдячувало кольором вмісту якогось флакончика, було зачесане назад і відкривало чоло, пооране глибокими зморшками. Він став біля трибуни, склавши на грудях руки-лопати (такі вузлуваті, що, здавалося, на них не було нічого, крім суглобів). Під глибоко запалими очима проступали мішки.

Похилий вік дивився на молодість, і оплески молодості спершу ослабли, а потім і взагалі вщухли.

Я не знаю, чого ми чекали: можливо, журливого голосу-сирени, який би повідомив нам, що Червона смерть[24] невдовзі запанує над усім. Та раптом він усміхнувся і від цього весь засяяв, немов музичний автомат. Рядами сезонних найманих працівників мало не віддих полегкості пробіг. Згодом я дізнався, що того літа Бредлі Істербруку виповнилося дев’яносто три.

— Друзі, — мовив він. — Ласкаво просимо у «Джойленд».

І перед тим як ступити за трибуну, по-справжньому нам вклонився. Кілька секунд потім налаштовував мікрофон, той гучно сичав і повискував. Та погляд глибоко запалих очей ні на мить не покидав глядацької зали.

— Я бачу багато знайомих облич, а це завжди