Країна розваг - Стівен Кінг

— В інші дні я б з тобою залюбки потеревенила, Дев, але вже збиралася лягати. У нас із Рен був насичений день. Шопінґ і… все таке.

Про «все таке» вона детально розповідати не стала, а я зрозумів, що не хочу питати. Ще один тривожний дзвіночок.

— Я кохаю тебе, Венді.

— Я тебе теж. — Слова прозвучали як відбувайлівка, без жодного ентузіазму. «Вона просто втомилася», — сказав я собі.

На північ із Бостона я виїхав із виразним відчуттям неспокою. Щось у її голосі розбурхало його в мені? Той рівний безбарвний тон. Я не знав. І не певен був, що хочу знати. Та все ж ця думка не давала мені спокою. Часом навіть тепер, після всіх цих років, вона непокоїть мене. Венді перестала для мене будь-що означати, вона лише шрам і спогад, жінка, яка завдала мені болю, як це іноді роблять молоді жінки з молодими чоловіками. Молода жінка з іншого життя. Та все ж я нічого не можу з собою вдіяти: іноді думаю, де вона була того дня. Що вона мала на увазі під «усім таким». І чи справді вона була з Рене Сент-Клер.

Можна довго сперечатися про те, який рядок із поп-пісень є найбільш моторошним, але для мене це ранні «Бітлз», власне, Джон Леннон, — та оце їхнє «Дівчинко, я радше побачу тебе мертвою, ніж з іншим чоловіком». Я міг би сказати вам, що ніколи не відчував такого щодо Венді після розриву, але то брехня. Почуття були мінливі, та чи плекав я лихі думки про неї після того, як ми розійшлися? Так. Іноді довгими безсонними ночами я думав, що вона заслуговує, щоб із нею сталося щось погане — навіть дуже погане, — за те, як боляче вона мені зробила. Ці думки мене самого вганяли в ступор, але іноді вони таки зринали в моїй голові. А потім я думав про чоловіка у двох сорочках, який зайшов у «Дім жаху», обіймаючи Лінду Ґрей. Чоловіка з птахом на руці й небезпечною бритвою в кишені.

* * *

Навесні тисяча дев’ятсот сімдесят третього (останнього року мого дитинства, якщо озирнутися назад) я бачив майбутнє, у якому Венді Кіґан була Венді Джонс… чи, може, Венді Кіґан-Джонс, якби вона схотіла бути сучасною і зберегти дівоче прізвище. У нас був би будинок на озері в Мені чи Нью-Гемпширі (а може, на заході Массачусетсу), де лунали б крики й сміх пари маленьких Кіґанів-Джонсів, будинок, де я писав би книжки, які б хай і не стали бестселерами, але здобули достатню популярність, щоб у нас завжди було на хліб із маслом і щоб їх (і це дуже важливо) прихильно сприйняли критики. Венді б здійснила свою мрію і відкрила маленький бутик одягу (і його теж прихильно оцінили), а я б вів кілька семінарів з літературної творчості, таких, щоб на них шикувалася черга з обдарованих студентів. Звісно, жодна з цих мрій не справдилася, тож цілком показово, що востаннє ми з Венді зустрічались як хлопець і дівчина в офісі професора Джорджа Б. Нако, людини, котрої ніколи не існувало.

Восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого студенти, які повернулися до університету Нью-Гемпширу, знайшли під сходами в підвалі корпусу Гамілтона Сміта «кабінет» професора Нако. Стіни там було обклеєно фальшивими дипломами, дивними акварелями з підписами «албанське мистецтво» та списками студентів, де у квадрати було вписано олівцем такі імена, як Елізабет Тейлор, Роберт Ціммерман[15] та Ліндон Бінз Джонсон. Ще вивісили теми робіт студентів, яких ніколи не існувало. Одна з них, пригадую, звучала так: «Секс-зірки Сходу». Інша: «Аналіз ранньої поезії Ктулху». У «кабінеті» стояло три високі попільнички на ніжках. До нижнього боку сходів хтось приліпив скотчем табличку: «ПРОФЕСОР НАКО КАЖЕ: КУРИТИ ЗАВЖДИ ДОЗВОЛЕНО!» Також там стояла пара пошарпаних м’яких крісел і не менш пошарпаний диван, знахідка для студентів, які шукали темний закапелок для обійманців.

Середа перед моєю останньою контрольною видалася не за сезоном жаркою і вологою. Близько першої години дня на небі стали громадитися грозові хмари, а десь о четвертій, коли Венді погодилася зустрітися зі мною в підвальному «кабінеті» професора Джорджа Б. Нако, небеса розверзлися й полило, як з відра. Я прибіг першим. Венді з’явилася через п’ять хвилин, мокра, як хлющ, але в дуже доброму гуморі. У волоссі в неї зблискували краплинки води. Вона кинулася в мої обійми й, сміючись, потерлась об мене. Прогримів грім, декілька лампочок у похмурому підвалі заблимали.

— Обійми мене, обійми, обійми, — попросила вона. — Дощ такий холодний.

Я зігрів її, а вона мене. Невдовзі ми вже притискалися одне до одного на пошарпаному дивані. Моя ліва долоня лежала на її груді, не скутій ліфчиком, а права рука залізла під спідницю, поближче до шовку й мережива. Вона дозволила цій руці хвилину чи дві побути там, та потім сіла, відсунулася від мене і розпушила волосся.

— Ми занадто захопилися, — сказала вона. — А що, як зайде професор Нако?

— Я думаю, це малоймовірно. А ти? — Я всміхався, та під поясом уже відчував знайоме пульсування крові. Часом Венді допомагала мені полегшити це пульсування (вона стала вже спецом у тому, що ми називали «насолодою крізь штани»), однак я відчував, що того дня мені це не світить.

— А тоді хтось із його студентів, — викрутилася Венді. — Благатиме, щоб йому все-таки поставили залік. «Будь ласка, професоре Нако, будь ласка-ласка-ласочка, я зроблю все, що завгодно».

Таке теж навряд чи могло статися, проте шанси, що нам завадять, були чималі, щодо цього вона не помилялася. Студенти сюди забігали постійно — то вигадані теми приліпити, то свіжі витвори албанського мистецтва. Диван був підходящим місцем для поцілунків і обіймів, та місце аж ніяк не сприяло. Колись, може, воно й було зручним, та перестало бути таким, відколи закапелок під сходами перетворився для студентів Коледжу гуманітарних наук на місцину, оповиту міфічним серпанком.

— Як твій іспит з соціології? — спитав я.

— Нормально. Навряд чи я написала на відмінно з плюсом, але залік буде, і то добре. А ще краще, що той іспит був останнім. — Вона потягнулася, і пальці торкнулися зигзага