Хрещений батько - Маріо Пьюзо

– Ой, що ти за свята людина! Прийшов сюди в день доччиного весілля!

Дон Корлеоне відмахнувся від цих виявів подяки.

– Хіба ж це не мій обов’язок – віддати шану другові, який двадцять років був моєю правою рукою?

Він миттю зрозумів: майбутня вдова ще не усвідомила, що її чоловік помре цієї ночі. Дженко Абандандо вже цілий рік помирав у лікарні від раку, і жінка призвичаїлася до його фатальної хвороби як до чогось майже буденного. А сьогодні просто ще одне ускладнення.

Вона белькотіла:

– Іди, провідай мого бідного чоловіка. Він кликав тебе. Сердега хотів піти на весілля, щоб виявити свою повагу, та лікар не дозволив. Потім він сказав, щоб ти навідаєш його в цей великий день, але я не вірила, що ти справді приїдеш. Чоловіки розуміють дружбу краще, ніж жінки. Зайди до нього, він так зрадіє.

Медсестра і лікар вийшли з окремої палати Дженко Абандандо. Лікар, ще молодий, мав серйозне владне обличчя людини, яка народилася, щоб повелівати, тобто все життя була безмірно багата. Одна з дочок несміливо запитала:

– Докторе Кеннеді, нам можна зайти до нього?

Доктор Кеннеді роздратовано дивився на гурт відвідувачів. Невже вони не розуміють, що пацієнт у палаті вмирає, і вмирає у страшних муках? Було б краще, якби вони дали йому спокійно відійти.

– Думаю, що лише найближчі родичі, – відповів лікар вишукано ввічливим тоном. Він здивувався, коли жінка й дочки повернулися до невисокого огрядного чоловіка в не дуже добре пригнаному смокінгу, ніби саме цей чоловік мав визначити, кому йти.

Огрядний чоловік заговорив. У його вимові відчувався ледь помітний італійський акцент.

– Дорогий докторе, це правда, що він умирає? – спитав дон Корлеоне.

– Правда, – відповів доктор Кеннеді.

– Тоді вам більше нема чого робити, – сказав дон Корлеоне. – Ми візьмемо цей тягар на себе. Ми втішимо його. Закриємо йому очі. Поховаємо й плакатимемо на його похороні, а потім подбаємо про його жінку й дочок.

Почувши такі відверті слова, пані Абандандо нарешті все зрозуміла й заголосила.

Доктор Кеннеді знизав плечима. Цим селянам неможливо щось утовкмачити. А водночас він зрозумів, що у словах огрядного чоловіка є своя жорстока правда. Його роль скінчилася. Так само вишукано ввічливо лікар сказав:

– Будь ласка, почекайте, поки сестра впустить вас, їй треба ще зробити деякі процедури з пацієнтом. – Він пішов від них коридором, метляючи полами білого халата.

Вони почекали, поки сестра була в палаті. Нарешті вона вийшла й запросила їх туди, притримуючи двері відчиненими. Сестра прошепотіла:

– Він марить від болю й гарячки, намагайтеся не нервувати його. Усі, крім дружини, вийдете за кілька хвилин.

Вона впізнала Джоні Фонтане, коли той проходив повз неї, і здивовано округлила очі. Джоні нагородив її кволою вдячною усмішкою, а вона видивлялася на нього відверто заклично. Джоні записав її адресу, яка могла знадобитися на майбутнє, і пішов слідом за всіма у палату, де лежав хворий.

Дженко Абандандо мав нелегке змагання зі смертю і тепер, переможений і безсилий, лежав на піднятому ліжку. Від нього вже лишилися майже самі кістки. Замість пишного смоляного чуба до тім’я липли гидкі ріденькі пасемця. Дон Корлеоне сказав підбадьорливо:

– Дженко, дорогий друже, я привів своїх синів, щоб засвідчити тобі шану, глянь, навіть Джоні прибув із самого Голлівуду.

Умирущий вдячно підвів на дона запалені очі. Він дозволив молодикам потиснути його кощаву руку своїми м’ясистими руками. Дружина й дочки вишикувалися вздовж ліжка, беручи по черзі за другу руку й цілуючи його в щоку. Дон потиснув руку давнього товариша.

– Не залежуйся, – сказав він заспокійливо, – видужуй і поїдемо разом в Італію до нашого старого села. Будемо грати в бочче перед шинком, як наші батьки колись грали.

Умирущий заперечливо похитав головою. Він наказував молодикам і своїй родині відійти від ліжка, а другою кістлявою рукою міцно тримався за дона. Він, вочевидь, хотів щось сказати. Дон похилив голову й сів на стілець біля ліжка. Дженко Абандандо щось мимрив про їхнє дитинство. Раптом його чорні, як вуглини, очі набули хитрого виразу. Він щось зашепотів. Дон нахилився нижче. Усі вражено дивилися, як сльози котяться по обличчю дона Корлеоне, як він хитав головою. Тремтливий голос хворого гучнішав, виповнював усю кімнату. Страшним, надлюдським зусиллям Абандандо відірвав голову від подушки і, втупивши в дона невидющі очі, наставив на нього висохлий кістлявий палець.

– Хрещений Батьку, Хрещений, – благав він ледь розбірливо, – врятуй мене від смерті, молю тебе. М’ясо горить на моїх кістках, і я вже чую, як черви їдять мені мозок. Хрещений, зціли мене, ти маєш таку силу, зглянься на сльози моєї бідної жінки. У Корлеоне ми гралися з тобою вдвох іще малими, невже ти даси тепер мені померти? Я страшуся пекла, у мене стільки гріхів!

Дон не озивався. Абандандо благав далі:

– Сьогодні весілля твоєї дочки. Ти не можеш мені відмовити.

Дон заговорив розсудливо й спокійно, намагаючись пробитися до свідомості хворого крізь те блюзнірське марення.

– Друже мій, – говорив він, – я не маю такої сили. Коли б я мав її, то був би милосердніший від бога, повір мені. Але не бійся смерті, не бійся пекла. Я замовлятиму молебень за твою душу щовечора і щоранку. Твоя жінка й діти молитимуться за тебе. Хіба Господь покарає тебе, коли стільки людей прохатиме для твоєї душі милосердя?

Обличчя скелета набуло якогось хитрого, майже безсоромного виразу. Абандандо спитав лукаво:

– Значить, ти уже все влаштував?

Відповідь дона була холодна й невтішна:

– Це блюзнірство. Отямся.

Абандандо впав знову на подушку. Божевільний блиск надії в його очах згас. До палати зайшла сестра й почала рішуче випроваджувати всіх. Дон підвівся, але Абандандо простягнув руку.

– Хрещений, побудь тут зі мною і допоможи мені стрінути смерть. Коли вона побачить тебе коло мене, може, вона перелякається й відступиться від мене. А може, ти замовиш слівце, натиснеш на неї якось, га? – Вмирущий моргнув, начебто він тепер піддражнював дона, говорив не зовсім серйозно. – Зрештою, ти ж її кровний брат. – Та раптом, ніби злякавшись, що дон образиться, він міцно стиснув його руку. – Побудь коло мене, нехай я потримаюся за твою руку. Ми перехитруємо цю суку, як перехитрували багатьох. Хрещений, не зраджуй мене.

Дон жестом руки наказав усім вийти з палати. Вони залишилися удвох. Дон узяв у свої широкі долоні висхлу руку Дженко Абандандо. Лагідно, заспокійливо втішав він товариша у той час, як вони обидва чекали смерті. Неначе й справді дон був спроможний вирвати життя Дженко Абандандо з обіймів цього найогиднішого