Божий світильник. Куля для боса - Елері Квін

— Навіть якби вона була, — всміхнувся господар, але, мабуть, згадавши про Чорний дім, відразу погасив усмішку.

— Що ви хочете сказати? — запитав Еллері.— В гаражі...

— Два ні на що не придатні витвори доби механізації. Обидві машини — без пального.

— А в моїй, крім того, щось вийшло з ладу,— раптом приєднався до розмови Торн.— Ви ж знаєте, Квіне, минулого разу я залишив водія в місті, а тепер, хоч трохи пального й зосталося, двигун не запускається.

Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.

— Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.

— Дорогою понад п’ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.

— Ви не подолаєте заметів,— застеріг Кейт, якого, вочевидь, найбільше турбували замети.

— Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п’ятому вимірі, — висловив припущення Еллері, — Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.

— Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, — вауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. — Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.

— Нам не варто втрачати голови, чи не так? — промовив, помовчавши, Еллері.

— Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з’являться дракони, — важко зітхнув Торн. — Квіне, може, краще... спробуємо звідси вибратись? — нерішуче запитав він.

— Ви чули, що сказав Кейт?

Торн закусив губу.

— Мені холодно, — озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. — Дякую вам, містере Кейт. Цей... цей вогонь нагадує мені домівку.

— Нема за що, — коротко відказав хлопець і підвівся, їхні погляди на мить зустрілись.

— Ви, здається, єдиний, хто... Ой!

Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не відводила погляду своїх живих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.

— Хто?.. Хто це? — злякано запитала Еліс, відсуваючись назад.

— Не лякайтеся! — поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу.— Нещасна втекла від Міллі... Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!

Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.

— Олівія! — радісно промовила вона.— До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!

— Не треба так хвилюватися,— спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку.— Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх’ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам’ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.

— Не Олівія? — Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися.— Не Олівія?

— Я Еліс, тітонько Сара,— підхопилася дівчина.— Еліс...

Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя. Поки вона вивчала перелякане обличчя Еліс, на її власному проступив вираз жаху.

— Не Олівія! В Олівії гарні чорні коси... І голос не Олівії. Еліс?..— Жінка опустилася на стілець, де щойно сиділа Еліс, її худі плечі обвисли, і вона заплакала.

— Міллі! — гукнув господар.

Місіс Райнак з’явилася відразу, ніби з волі чарівника.

— Чому ти дозволила їй вийти з кімнати?

— Але ж... я думала, вона...— затинаючись почала місіс Райнак.

— Негайно забери її нагору!

— Гаразд, Герберте,— ледь чутно вимовила місіс Райнак. Кутаючись у халат, вона зійшла вниз, узяла стару жінку за руку й повела нагору.

Місіс Фелл покірно рушила за нею і схлипуючи запитувала:

— Чому ж не приходить Олівія? Навіщо її забрали від матері?..

— Вибачте! — повернувся до них товстун, витираючи піт і важко дихаючи. — Це в неї напад. Я знав, що він наближається, уже з того, як вона зацікавилася, довідавшись про ваш приїзд, Еліс. За те, що ви з Олівією схожі, винуватити її не можна.

— Вона... вона страшна! — тихо промовила Еліс. Містере Квін, містере Торн, нам конче треба залишатися тут? Я б набагато спокійніше почувала себе в місті. До того ж моя холодна... ці холодні кімнати...

— Бачить Бог,— спалахнув Торн, — я ладен іти пішки!

— І покинути Сільвестрове золото на нашу ласку? — з усмішкою запитав Райнак і відразу спохмурнів.

— Не потрібна мені батькова спадщина! — приречено сказала Еліс, — Тепер я бажаю тільки одного: вибратися звідси. Я... я проживу й так. Знайду роботу... Я багато що вмію робити. їдьмо звідси! Містере Кейт, може, ви...

— Я не чародій, — відрубав Кейт, застебнув на всі гудзики куртку і вийшов.

Вони бачили з вікна, як його постать помалу зникала ва серпанком лапатого снігу. Еліс, почервонівши, відвернулась і задивилася на полум’я.

— І ніхто з нас не чародій, — додав Еллері. — Міс Мейх’ю, наберіться мужності й потерпіть, поки ми придумаємо, як звідси вибратись.

— Гаразд, — прошепотіла, тремтячи, Еліс і знову відвернулася до вогню.

— Між іншим, Торне, розкажіть мені все, що ви знаєте, особливо про будинок Сільвестра Мейх’ю. В цьому може бути розгадка таємниці вашого батька, міс Мейх’ю. Хоч будинок і зник, сховане в ньому золото, хочете ви того чи ні, належить вам. Отже,