Без почуттів - Ольга Джокер
- Не варто нікого просити. Я викличу таксі.
Лізу в сумку. Шарю рукою по кишенях у пошуках мобільного. Швидко вводжу дані в додаток і вмикаю пошук. Час очікування - півтори години. Час пік. Затори.
От дідько.
- Йди до машини, - звучить голос Міра, звернений до мене.
Знову без імені і натяку на тепло. Сухо, суворо. В наказовому тоні.
Відмова застигає десь у горлі і так і не вилітає з мого рота. Що за напади благородства? Де підступ? Звинувачення і погрози? Чи все це чекає на мене попереду?
Напевно, я надто втомилася, щоб стояти на своєму - інакше як пояснити собі те, що, поцілувавши подругу в обидві щоки і попрощавшись, я покірно прямую до седану, що стоїть неподалік, відчуваючи легке поколювання між лопаток.
Я смикаю двері і сідаю на переднє сидіння. Дивуюся.
Салон далеко не новий. Тачка - набагато старша за мою. Найімовірніше, Мір купив її за власні зароблені гроші, але одне очевидно - моя "Тойота" має значно презентабельніший вигляд. Напевно, і сам Мір це теж помітив, розбираючись із поломкою. І мені потім не варто дивуватися, якщо я вкотре нарвуся на грубість.
Незважаючи на досить пошарпаний вигляд, у салоні комфортно і чисто. Тут не пахне задушливими ароматизаторами або бензином. Чимось легким і ненав'язливим. Найімовірніше, парфумами власника.
В такі моменти я ніяк не зрозумію принципи Олега В'ячеславовича. Справді.
Як можна ділити турботу про дітей за гендерною ознакою? Дівчаткам усе - за те, що вони просто дівчатка. Хлопцям - можливість покривати тільки базові потреби у вигляді даху над головою та їжі. Не знаю, найімовірніше, виховуючись у таких несправедливих умовах, і я б злилася на весь світ.
Відсунувши подалі сидіння, знімаю сумку з плеча і терпляче чекаю.
Ратмір перекидається кількома фразами з сестрою і, змахнувши рукою, прямує до автомобіля, змушуючи мене схвильовано засоватися на місці.
- Скажеш адресу?
Похмурий погляд з мого обличчя спускається до колін, змушуючи посилено битися серце. Я прикриваю оголені ноги полами пальта і морально налаштовуюся на складну поїздку.
