ЛиховІсна Цидулка - Роман Олійник (Argonayt)

Мій новий знайомий відверто лукавив коли казав що хоче розім’яти ноги. Звісно ж нікуди пішки ми не пішли, бо мандрівний натураліст Тетрафесес мав у своєму розпорядженні бричку-чортопхайку. Нею він люб’язно запропонував скористатися для наших подальших подорожей. Та перш чим вирушити до млина чарівної пані Мазур ми заскочили до бургомістра Опільсько. Анрі не хотів щоб його компаньйон даремно хвилювався, якщо завчасно повернеться в місто, а він все ще буде відсутній. А тому на всякий випадок залишив в градоначальника листа для свого товариша з попередженням що й до чого та інструкціями що той має робити.

– Ну от, сеньйоре П’єтро, тепер ми нарешті можемо зробити приємний сюрприз вашій відлюдькуватій мірошниці, – весело підморгнув мені мсьє Тетрафесес коли з формальностями було покінчено.

На рахунок того, що наш поява стане великою несподіванкою для пані Мазур, у мене були певні сумніви, бо коли ми від’їжджали від «Дикого вепра» то здається помітив як із-за рогу сусідської будівлі виглядає Мареля. Звісно я бачив тоді цю дівчину якусь миттєвість і легко міг сплутати її з якоюсь іншою молодою містянкою, але якщо все ж не помилився, то цей факт наводив на нехороші роздуми. Виходило, що Ядвіга змусила свою дивакувату служницю слідкувати за мною, тільки навіщо їй це було потрібно.

Спершу я хотів було поділитися своїми підозрами з Анрі, та швидко вирішив що не варто цього робити. Мандрівний натураліст і так упереджено ставився до хазяйки млина, а якщо він ще й дізнається що за нами стежать за її велінням, то тоді незручної ситуації нам точно не уникнути. Розбурхана фантазія мсьє Тетрафесес найймовірніше перетворить карооку мірошницю в лиху демоницю, і як мій темпераментний приятель тоді буде поводитися та що говоритиме в її присутності нескладно здогадатися.

– Сеньйоре П’єтро, ви такий стали такий задумливий, – промовив Анрі коли ми виїхали за околиці Опільсько. – Не поділитеся тим, що ж вас зараз так турбує?

– Та згадалася одна печальна пригода, яка сталася зі мною на цій дорозі.

– І що ж вас так засмутило, мій дорогий друже?

Я ще трішки повагався, а потім розповів мандрівному натуралісту про те як вчора знайшов на узбіччі смертельно пораненого хлопця. Поки розказував усі подробиці того трагічного випадку нишком кілька разів зиркнув на свого співрозмовника. Обличчя у мсьє Тетрафесеса весь час залишалося на диво абсолютно незворушним. Чи то він вмів досконало контролювати свої емоції і був здатен вміло приховувати їх від стороннього ока, чи може йому насправді було байдуже до почутого, я так і не зрозумів.

– Що ж, доля людини непередбачувана річ і в дорозі з кожним подорожнім може трапитися всяке лихо, – філософським тоном підсумував мою історію Анрі. – Часи тепер неспокійні, в сусідній країні точиться запекла війна, навколишню місцевість заполонили банди дезертирів та мародерів. Мабуть тому бідоласі не пощастило й він випадково наштовхнувся на гурт ось таких безжальних зарізяк. Добре що ви проявили християнське милосердя і віддали землі тіло замордованого. До речі, не покажете де ця могилка?

– Та здається, ось за тим поворотом, що видніється попереду. А вам мсьє Анрі нащо вона?

– Хочу помолитися за душу цього замордованого сердеги, – відповів новоспечений приятель чим мене неабияк здивував. Ніколи б не подумав що мандрівний натураліст настільки релігійний й так переймається душами абсолютно чужих йому людей.

Коли ми зупинилися неподалік того дерева де я вчора знайшов помираючого юнака, мсьє Тетрафесес прудко зіскочив з чортопхайки, швидко перехрестився та прошепотів коротку молитву над свіжою могилою. Потім значно довше уважно оглядав навколишню місцевість. Я не заважав йому, мовчки стояв осторонь, хоча цікавість буквально розпирала мої груди. Що ж такого особливого він міг тут ще побачити, того чого минулого дня не помітив я?

– То кажете ви знайшли та поховали цього небораку ще напередодні зливи? – раптом запитав чолов’яга.

– Так. Саме через цю затримку я не встиг в Опільсько й змок під дощем мов той хлющ.

– Дивно, – буркнув мсьє Анрі й задумливо потер підборіддя. – Судячи зі слідів які тут є, до могилки навідувалися ще й після грози. Мій друже, готовий закластися на свою сережку у вусі, що приходили сьогодні, і були то чоловік з жінкою.

Від почутого у мене аж щелепа відвисла. Таких надзвичайних навиків слідопита я у мсьє Тетрафесеса аж ніяк не очікував побачити. Навіть як на мандруючого натураліста, його виняткова спостережливість виглядала доволі незвичною. Якусь мить вважав, що чолов’яга просто розігрує мене, фантазує та вигадує щоб похизуватися вміннями яких не має. Та прискіпливо оглянувши землю навколо могили зрозумів укладати парі з мсьє Анрі не варто, бо він правий в усьому. Сюди сьогодні дійсно приходило двоє людей, і залишені ними сліди вели в сторону лісу.

– Ви праві, – вимушений погодитися з приятелем я. – І що б все це могло значити? Невже це були місцеві селяни? Та відбитки на ґрунті не характерні для взуття простолюдинів.

– Маєте рацію, сеньйоре П’єтро. У чоловіка на ногах були кавалерійські ботфорти і ось ці характерні заглибини від їхніх шпорів. А щодо жінки, то хоча я й не чоботар, та переконаний, що черевички які тут ступали були пошиті для якоїсь ясновельможної шляхтянки.

– Так якої мари ці двоє тут робили? – не стримую я своїх емоцій. – І чого вони прийшли та повернулися назад ліс, а не скористалися путівцем?