Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн
Геррі приснув від сміху, але погодився зі мною. Він перебіг на інше плече і знову роздивився щось цікаве.
– Там кафешка. Я відчуваю запах вишневих еклерів. Ти ж про це місце розповідала? Зайдімо після ломбарду?
Я все-таки підвела голову, вивчивши поглядом затишний кафетерій, інтер'єр якого, витриманий у чорно-коричневих тонах, за п'ять років зовсім не змінився. Я любила заходити туди раз на місяць, сідати за маленький круглий столик біля вікна та замовляти еклер із м'ятним чаєм. Особливо гарно тут було взимку, коли темніло раніше, і площу кутав білий сніг, що сипався з низьких хмар великими пластівцями. Навіть мармурова діва вкривалася білим вбранням, і запалювалися ліхтарі, у світлі яких сніг блищав, наче хтось розсипав по центру міста діаманти. Рот наповнився слиною, коли я згадала смак ніжного тіста і солодкого крему, але все ж таки я знову опустила погляд, нагадавши:
- Ти ж сам не хотів виходити в місто, а тепер пропонуєш тут затриматися?
- Я переконався, що тут немає Йозефа, - сказав Геррі. Він так уважно принюхувався до запахів кафетерію, що мало не звалився з мого плеча, але в останній момент вчепився кігтиками в одяг і змахнув крилами. Мені дістався удар хвоста, але звір удав, що нічого не сталося і продовжив: - Тим більше ми будемо не на відкритій місцевості, а в приміщенні.
- Добре, - здалася я. - Якщо у ломбарді все пройде добре, то зайдемо.
Двері тихо рипнули, пропускаючи мене всередину задушливого приміщення. Тут пахло пилом та металом. Я пройшла вузьким коридорчиком, стіни якого від стелі до підлоги були завішані картинами, і опинилася в невеликому квадратному приміщенні по периметру якого були розставлені вітрини. Під склом розташовувалися ювелірні прикраси, зброя, антикваріат та багато чого іншого. Весь асортимент крамниці не містився у виділених для нього нішах, тому лежав навіть на підлозі, прикрашав стіни й навіть звисав зі стелі. Я пригнулась, проходячи під двома гарними і явно старими гітарами з чиїмись автографами, і наблизилася до прилавка. Натиснула на дзвіночок.
- Чим можу бути корисний? - з непримітних дверей з'явився чоловік невизначеного віку. Він був дуже худий і низькорослий, обличчя його прикрашала темна борода. Торговець кумедно мружився, намагаючись утримати монокль на обличчі без допомоги рук. Останні він витирав сірим рушником, наближаючись до мене. Привітавшись, я поклала на скло свою каблучку. У цей момент монокль з ока чоловіка таки випав.
- Хто порадив вам звернутися до мене? – уточнив чоловік. Голос його став настороженим. Він наблизився до мене неквапливо, пильно вдивляючись в обручку.
– Я випускниця Академії Проклятих. Користувалася вашими послугами ще коли навчалася, - просто відповіла. Чоловік оглянув мене маленькими очима і нарешті взяв прикрасу в руку. Повернув монокль на своє місце і діловито спитав:
- Крадене?
- Можна сказати так, - я закусила губу, спостерігаючи як людина піднесла моє кільце до світла і розглядає за допомогою приладу, прикріпленого прямо до стіни.
- Я дам за нього п'ятдесят рессо, і ні лоа більше, - промовив чоловік. Я досадливо підібгала губи. Кільце було дорогим і за моїми мірками коштувало не менше ніж двісті рессо. Йозеф не міг дозволити собі купити наречену дешеву річ, йому подобалося вихвалятися перед своїми знайомими тим, які подарунки він здатний дарувати обраниці. Але виходу в мене не було. Торговець зняв монокль і задумливо глянув на мене, а потім раптом змінив пропозицію: — Тридцять п'ять рессо і кільце за кілька днів спливе десь на кордоні з Арнолою.
- Тридцять п'ять, - відразу зважилася я. Прикраса миттєво зникла в одній із численних кишень торговця, а мені в гаманець вирушили карбовані монети.
- Чому ти взяла менше грошей? - обурився Геррі, коли ми покинули задушливу крамницю і поверталися на головну площу.
- Йозеф, швидше за все, моніторитиме чорний ринок, - пояснила я. - Я взяла із собою занадто мало грошей, він зберігав більшу частину заощаджень у банку. Він знає скільки готівки було вдома, тому він чекатиме, що я продам мою єдину коштовність. Якщо кільце виявитися з іншого боку Ізаріди, то цим ми виграємо кілька тижнів фори.
- Логічно, - погодився вихованець. - А на еклери нам вистачить?
- Це все, що тебе хвилює? - Усміхнулася я, а потім поспішила заспокоїти компаньйона: - Вистачить. Вже йдемо до кафетерію.
На красивій дерев'яній вхідній табличці значилося "Пишні булочки". Свого часу мене дуже забавляла назва цього закладу. Я штовхнула двері й вони озвалися мелодійним передзвоном дзвіночків. Усередині лунала тиха музика, світили жовті приглушені лампи над столиками зі світлого дерева. За прилавком, на якому під склом лежали тістечка, трикутні шматочки тортиків і апетитні круасани з тонкими скибочками м'яса всередині. Я проковтнула слину, згадавши, що з ранку не їла, і підійшла до привітно усміхненої дівчини у фірмовому фартуху.
- Добридень! У нас найсвіжіша випічка у місті! – бадьоро відрапортувала дівчина. - Чого бажаєте?
- Два еклери, один м'ятний чай і склянка води, будь ласка.
Дівчина кивнула, її пальці жваво забігали клавіатурою розрахункового апарату, і вона винесла мені вердикт:
- Двадцять лоа.
Я простягла їй монетку в один рессо, дочекалася здачі - десять лоа, і попрямувала за порожній столик. Моє улюблене місце біля вікна було зайняте парочкою. Вони мило трималися за руки й дивилися один одному в очі. Я не особливо засмутилася, бо навіть не планувала займати це надто помітне місце, а влаштувалась у куточку, спиною до зали. Невдовзі принесли замовлення, я з насолодою вдихнула м'ятний аромат, а Геррі накинувся на еклер.
- Мммм, - простягнув він, забруднившись у рожевому кремі, якого в тістечку було по самі краї. - Це ще смачніше, ніж ти розповідала.
Я тихо розсміялася, спостерігаючи як звірятко, стрибає навколо тарілочки, приміряючись з якого боку вкусити.
Звук дзвіночків ознаменував прихід чергових відвідувачів. Я несвідомо напружилася, але втрималася, щоб озирнутися, заспокоюючи себе, що в Хаолі дуже багато жителів, і кожен з них міг зайти до кафетерію. Необов'язково це виявиться хтось із моїх знайомих. Але Геррі раптом завмер, розчепіривши крила і дивлячись мені за спину. Мене пробив холодний піт, і я прошепотіла:
