Безтурботний - Ю. Несбе

— Плани? У мене два мільйони крон після пограбування, і я планую прожити довге — й, може, щасливе — життя в еміграції. Щоправда, від’їзд доведеться дещо прискорити, але я і до цього підготувавсь. У мене машина стоїть напоготові з моменту пограбування. Отже вибирайте — або я вас прикінчу, або наручниками до огорожі пристебну.

— Чотирнадцять.

— Ти ж знаєш, що цей фокус не пройде, — сказав Харрі.

— Повір мені, я знаю силу-силенну способів, як зникнути. Лев ними користувався. Двадцять хвилин фори — ось усе, що мені потрібно. За цей час я двічі зміню засіб пересування й документи. У мене чотири машини й чотири паспорти на шляхи проходження та хороші зв’язки. Наприклад, у Сан-Паулу. Двадцять мільйонів жителів — спробуй відшукай!

— П’ятнадцять.

— Твій напарник скоро помре. Що ти вирішив?

— Ти дуже багато розбовкав, — відповів Харрі. — Отже вб’єш нас у будь-якому разі.

— Шанс виплутатися у тебе ще є. Які будуть пропозиції?

— Ти помреш раніше за мене, — сказав Харрі й зарядив пістолет.

— Шістнадцять, — прошепотіла Беате.

Харрі закінчив свій виступ.

— Забавна теорія, Холе, — оцінив його Іварссон. — Особливо хід із бразильським кілером мені сподобався. Вельми… — він оголив свої дрібні зуби в тонкій усмішці, — екзотично. А ще в тебе що-небудь є? Докази, наприклад?

— Почерк у передсмертній записці.

—- Ти ж тільки-но сказав, що він не відповідає почерку Тронна Гретте.

— Вірно, його звичайному почерку не відповідає. Але у творах…

— А в тебе є свідки, що Тронн їх писав?

— Немає, — відповів Харрі.

Іварссон аж застогнав:

— Іншими словами, в тебе немає жодного неспростовного доказу в справі про вбивство.

— Про навмисне вбивство, — тихо сказав Харрі й подивився на Іварссона. Краєм ока він помітив, що Б’ярне Мьоллер зніяковіло втупився в підлогу, а Беате у відчаї заламала руки. Начальник кримінальної поліції кашлянув.

Харрі зняв пістолет із запобіжника.

— Ти що там робиш? — Тронн примружився і так ткнув стовбуром гвинтівки, що голова у Беате відкинулася назад.

— Двадцять один, — простогнала вона.

— Але хіба це не полегшення? — запитав Харрі. — Коли ти нарешті розумієш, що тобі нічого втрачати? Тепер легко зробити вибір.

— Ти блефуєш?

— Невже? — Харрі приставив дуло пістолета до своєї лівої руки й натиснув на спуск. Пролунав гучний і різкий постріл. Десяту частку секунди по тому він відбився луною від стін найближчих висоток. Тронн втупився в Харрі. Вірніше, на рвану дірку в його шкіряній куртці, з якої вилетів жмут вовняної підкладки, тут же звіяний вітром. З дірки закапало. Важкі червоні краплі глухо, немов звук годинника, що відлічує час, падали на землю і зникали в червоному ґрунті з тьмяною травою.

— Двадцять два.

Крапель ставало все більше й більше, і падали вони все частіше й частіше* так що здавалося, ніби стукає метроном, який набирає швидкість. Харрі підняв пістолет, направив його в один із квадратиків металевої сітки і прицілився:

— Отакий вигляд має моя кров, Тронне, — сказав він так тихо, що навряд чи був почутий. — Подивимося на твою?

У цю мить хмари закрили сонце.

— Двадцять три.

Темна тінь, немов падаюча стіна, накрила із заходу простір перед рядними будинками, а потім і самі будинки, і висотки, і червоний корт, і тих трьох, які стояли на ньому. Температура теж упала. Так різко, ніби темна стіна не тільки відрізала джерело світла та тепла, але й сама виділяла холод. Проте Тронн ніяк на це не відреагував. Він відчував лише короткий швидкий пульс Беате і бачив тільки її бліде обличчя, що нічого не виражало, та дуло пістолета поліцейського, що дивилося на нього, мовби чорне, око, що нарешті знайшло те, що довго шукало: цей погляд уже просвердлив його, розклав на клітинки, виявив його суть. Удалині прогуркотів грім. Але він нічого не чув, окрім стукоту крапель крові, що падали на землю. Поліцейський був відкритий, і його вміст витікав назовні. Разом із кров’ю з нього йшли біль і життя, плямкаючи в траві, мовби кров не була мертвою — вже мертва, вона догорала у ґрунті. І Тронн відчував, що навіть коли заплющить очі й заткне вуха, то, як і раніше, чутиме шум його крові, як вона співає, тисне на барабанні перетинки, наче прагне вирватися назовні.

Немов потуги, він відчув напад нудоти, буцім у ньому був зародок, готовий народитися через рот. Глитнув слину, але всі його залози так активно виробляли рідину, що всередині в нього утворився тугий клубок, із яким він уже не міг упоратися. Все навколо раптом попливло в нього перед очима. Він зіщулився, спробував сховатися за жінкою-поліцейським, але вона була дуже мала, прозора, наче захищала його зараз крепова завіска, що тремтіла на вітрі. Він ухопився за гвинтівку, немов не він тримав її, а навпаки, притиснув палець до спускового гачка, але не натиснув на нього. Йому треба було дочекатися. Чого? Поки угамується страх? Щоб усе усталилось? Але як воно могло усталитися, якщо порошинки буття крутилися навколо в якомусь скаженому ритмі й заспокоїти їх можна було, тільки притиснувши до дна. Все перебувало у вільному падінні з тієї самої секунди, коли Стіне повідомила про свій від’їзд, і шум крові у вухах лише нагадував, що швидкість падіння все збільшувалася. Щоранку він прокидався з думкою, що він уже звик до цього стану, що страх нарешті залишить його, що біль пережитий. Але все було не так. І він уже сам прагнув на дно, щоб дожити до того дня, коли в будь-якому разі перестане боятися. І ось тепер, коли він нарешті побачив під собою дно, страх охопив його з іще більшою силою. Ландшафт по інший бік сітки помчав йому назустріч.

— Двадцять чотири.

Беате скоро закінчить рахунок. Сонце світило їй в обличчя, вона стояла у відділенні банку в Рюєні, денне світло сліпило очі, і все навколо здавалося білим і важким. Батько стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав. Звідкись почувся крик матері, але вона була далеко, як завжди далеко. Беате рахувала картини минулого, що проносилися перед очима, літні канікули, поцілунки, невдачі. Багато чого дивувало її, хоч де б вона бувала. Вона згадувала обличчя, Париж, Прагу, усмішку під чорним чубком, незграбне освідчення, важке дихання, страх: а це боляче? І ще ресторан у Сан-Себастьяні —